Домагання Одеської міської ради щодо скасування заочного рішення суду лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення буде порушувати фундаментальний принцип правової визначеності та право на справедливий судовий розгляд

Обставини справи. 

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеса від 07 червня 2007 року задоволено позов позивача до Одеської міської ради про визнання права власності на самовільно реконструйований будинок. Рішення набрало чинності. 

У 2007 році за життя позивач уклав договори дарування зі своїми дітьми - сином і донькою, яким подарував відповідно 65/100 та 35/100 частин домоволодіння з надвірними спорудами, що розташовані на земельній ділянці площею 1545 кв.м.

В подальшому за рішенням суду сину і доньці позивача виділені в натурі відповідні частини будинку з визначенням на них прав власності. 

Суд встановив порядок користування земельною ділянкою, виділивши кожній із сторін у користування по 748 кв.м. 

На підставі рішеннь Одеської міської ради від 09 квітня 2009 року та 10 квітня 2009 року, діти позивача отримали державні акти на земельні ділянки площею по 748 кв.м.

У березні 2016 року Одеська міська рада звернулася до суду з заявою про перегляд заочного рішення, постановленого у 2007 році, зазначивши, що самовільна реконструкція здійснена позивачем на земельній ділянці, яка належить до комунальної власності територіальної громади м. Одеса в особі Одеської міської ради.

Після відмови 30.06.2016 року Київським районним судом м. Одеса у задоволенні заяви Одеської міської ради від 25.03.2016 року про перегляд заочного рішення суду від 07.06.2007 року, Одеська міська рада згідно національному законодавству - частині четвертій статті 231 ЦПК України, оскаржила зазначене рішення в апеляційному порядку, тобто через дев'ять років після набрання ним законної сили, його виконання, а також зміни правової належності будинку.

У зв'язку з цим колегія суддів звернула увагу на наступне.

Відповідно до ст.ст.8,9 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Згідно ст.129-1 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується принципом верховенством права.

Суд ухвалює рішення іменем України, судові рішення є обов'язковими до виконання.

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

В статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

Європейській Суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, в тому числі щодо України констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див.: п.46 рішення у справі «Устименко проти України», п.п.51,52 рішення у справі «Рябих проти Росії», п.61 рішення у справі «Брумареску проти Румунії»).

Українське національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для оскарження заочного рішення до вищестоящого суду у разі відмови суду першої інстанції у задоволенні заяви про його перегляд.

Однак така свобода розсуду не може бути необмежена.

У кожному випадку суду слід встановити чи виправдовують причини втручання у принцип res judicata стосовно часу або підстав для такого втручання.

У даній справі за рішенням суду, що постановлено дев'ять років тому - в червні 2007 року, за позивачем визнано право власності на будинок, який він в подальшому подарував своїм дітям. Одеська міська рада надала кожному із них земельні ділянки у власність для обслуговування належних частин цього будинку та господарських споруд.

Зазначивши, що вирішення питання щодо строків на оскарження перебуває у межах дискреційних повноважень національних судів, Європейський Суд з прав людини постійно нагадує, що такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняття рішень у їхній справі.

Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходи, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Олександр Шевченко проти України» від 26 квітня 2007 року, п.27, «Трух проти України» від 14 жовтня 2003 року, п.41 справи «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року).

У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи виправдовують втручання у принцип res judicata підстави для поновлення строків для оскарження, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків.

В даному випадку справа двічі призначалась у судове засідання, представник Одеської міської ради належним чином повідомлена про слухання справи, отримавши судові повістки про день і час розгляду справи; копія заочного рішення від 07.06.2007 року вручена Одеській міській раді.

В розумні інтервали часу Одеська міська рада не вживала заходів щоб дізнатися про стан судового рішення, та за правилами ст.ст. 228, 231 ч. 4 ЦПК України відповідні дії стосовно подання заяви про перегляд заочного рішення не здійснила, та у встановленому законом порядку в апеляційний суд заочне рішення від 07 червня 2007 року не оскаржила. Це рішення набрало законної сили.

Доводи в апеляційній скарзі про те, що Одеській міській раді стало відомо про існування зазначеного рішення випадково лише в 2016 році, не відповідають обставинам справи. Докази про те, що Одеська міська рада не повідомлена судом про прийняття рішення в цій справі відсутні. Більш того, в матеріалах справи є відомості про отримання оскаржуваного заочного рішення юридичним управлінням Одеської міської ради 08.06.2007 року.

У справі «Трегубенко проти України», розглядаючи доводи Уряду про виправдання втручання у майнові права заявника з посиланням на те, що таке втручання було спрямоване на правильне застосування законодавства, Європейський Суд з прав людини зробив висновок про те, що, хоча правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес», але, виходячи із обставин справи, цей інтерес мав на меті порушення основних принципів правової певності (визначеності) та доступу до суду.

Твердження Одеської міської ради в апеляційній скарзі про те, що здійснення самочинної реконструкції позивачем є безумовною підставою для скасування заочного рішення суду з метою правильного застосування законодавства, з урахуванням обставин даної справи, до уваги не приймається.

Тому виправдати втручання в право власності правонаступників позивача – його дітей, неможливо через те, що з 2007 року вони є власниками спірного будинку, а з 2009 року - земельної ділянки за рішеннями Одеської міської ради.

Домагання Одеської міської ради щодо скасування заочного рішення суду лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення буде порушувати фундаментальний принцип правової визначеності та право на справедливий судовий розгляд за пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд апеляційної інстанції (колегія суддів: Плавич Н.Д., Вадовська Л.М., Ващенко Л.Г.) апеляційну скаргу Одеської міської ради відхилив, заочне рішення Київського районного суду м. Одеса від 07 червня 2007 року залишив без змін.