Вирішення апеляційним судом Одеської області юрисдикційного конфлікту між цивільними та адміністративними судами

Внаслідок конфлікту юрисдикцій позивач був позбавлений права на ефективний засіб правового захисту, що є порушенням ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і втратив можливість отримати вирішення житлового спору судом по суті.

Розглянувши юрисдикційний конфлікт, колегія суддів апеляційного суду Одеської області прийшла до висновку, що спір стосовно права позивача на житло, пов’язаного з поновленням в черзі на квартирний облік, не залежить від участі у справі в якості відповідачів суб’єктів владних повноважень і повинен розглядатися за правилами цивільної юрисдикції.

Суть справи:

Приморський районний суд м. Одеси, вважаючи, що спір про поновлення на квартирному обліку між позивачем та військовою частиною А0666, квартирно-експлуатаційним відділом м. Одеси, які відносяться до Міністерства оборони, є публічно правовим, оскільки виник з приводу прийняття відповідних рішень суб’єктами владних повноважень.

Тому, 06 серпня 2013 року, суд постановив ухвалу про закриття провадження у справі з підстав ст. 205 ч.І п.1 ЦПК України через те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Одеський окружний адміністративний суд двічі: 08 листопада 2013 року та 25 червня 2014 року  постановив ухвали про залишення без розгляду адміністративного позову про визнання дій відповідачів неправомірними та зобов’язання поновити у черзі на отримання житла з підстав ст.ст. 99, 100 КАС України - пропуском місячного строку звернення до адміністративного суду.

Ухвалою від 30 квітня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси закрив провадження у справі по спору між сторонами про поновлення на квартирному обліку з посиланням на ст. 205 ч.І п.2 ЦПК України у зв’язку з набранням законної сили ухвали суду загальної юрисдикції від 06 серпня 2013 року про закриття провадження у цивільній справі по спору між цими ж сторонами, про той же самий предмет і з тих самих обставин.

Вирішивши питання щодо конфлікту юрисдикцій між адміністративними та цивільними судами, колегія суддів апеляційного суду Одеської області (Панасенков В.О., Парапан В.Ф., Громік Р.Д.) 02 липня 2015 року постановила ухвалу про скасування ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 30 квітня 2015 року з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про забезпечення права на ефективний засіб юридичного захисту в контексті статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначивши, що спір про право позивача на житло, пов’язаного з поновленням в черзі на квартирний облік, незалежно від участі у справі в якості відповідачів суб’єктів владних повноважень повинен розглядатися за правилами цивільної юрисдикції.

Обґрунтовуючи свій висновок, суд апеляційної інстанції застосував практику Європейського Суду з прав людини, дослідив роз’яснення, які містяться у постановах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ і Вищого адміністративного суду України щодо юрисдикційних питань, а також вивчив практику Верховного Суду України, та у своїй ухвалі зазначив наступне.

Стаття 6 ч.І Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов’язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського Суду з прав людини включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом.

У справі «Буланов та Купчик проти України» (остаточне рішення від 09.03.2011 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до усталеної практики Суду щодо України зазначені гарантії, закріплені в ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод є застосовними до провадження у суді касаційної інстанції як у цивільних, так і в адміністративних справах, незважаючи на їх українську класифікацію (див. рішення у справі «Мельник проти України» від 28 березня 2006 року № 23436/03, пункт 25, та «Каруна проти України, рішення щодо прийнятості від 03 квітня 2007 року № 43788/05).

У цих справах заявники мали доступ до суду касаційної інстанції в частині того, що їх скарги дійшли до Верховного Суду та Вищого адміністративного суду. Однак скарги залишились нерозглянутими, оскільки спочатку Верховний Суд, а потім Вищий адміністративний суд вирішили, що в них немає юрисдикції їх розглядати.

Суд не вважав за необхідне за даних обставин досліджувати, чи мали Верховний Суд або Вищий адміністративний суд юрисдикцію вирішувати по суті скарги заявників. Важливо те, що заявники не отримали вирішення їхніх скарг, оскільки Вищий адміністративний суд відмовився слідувати ухвалам Верховного Суду, які визначили юрисдикцію цих справ. Такі відмови не тільки позбавили заявників доступу до суду, але й поставили під сумнів авторитет судової влади.

 Отримавши остаточні ухвали Верховного Суду, який за конституційним статусом є найвищим судовим органом та який надає роз’яснення щодо застосування законодавства, заявники мали легітимні сподівання, що ці ухвали не могли бути піддані сумніву. У цьому контексті Суд зазначив, що ст. 6 Конвенції вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо юрисдикції справ.

З огляду на зазначене, Суд дійшов висновку, що не було забезпечено дійсну та ефективну реалізацію їхнього права на доступ до суду.

Відповідно мало місце порушення ст. 6 ч. 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

У справі «Мосендз проти України» (остаточне рішення від 17 січня 2013 року) суд загальної юрисдикції 04 травня 2006 року відмовив позивачці у відкритті провадженні у справі за її позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої Міністерством внутрішніх справ України внаслідок неналежного виконання своїх обов’язків, що призвело до загибелі її сина, оскільки ця справа мала розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

30 серпня 2006 року суд адміністративної юрисдикції прийняв до розгляду позов Мосендз в порядку адміністративного судочинства та 09 грудня 2008 року його задовольнив, присудивши заявниці відшкодування моральної шкоди. 18 червня 2009 року апеляційний адміністративний суд скасував постанову від 09 грудня 2008 року і закрив провадження у справі в зв’язку з тим, що справа мала розглядатися в порядку цивільного судочинства. 18 жовтня 2011 року Вищий адміністративний суд України залишив ухвалу від 18 червня 2009 року без змін.

В скарзі до Європейського суду з прав людини за ст. ст. 2,3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод на жорстоке поводження з її сином в армії та його смертю під час проходження військової служби, заявниця також послалася на те, що вона була позбавлена національного засобу юридичного захисту у зв’язку з юрисдикційним конфліктом між національними цивільними та адміністративними судами у справі про відшкодування моральної шкоди.

У цій справі Європейський суд з прав людини встановив порушення ст. 13 Конвенції про захист прав та основоположних свобод про право на ефективний засіб правового захисту, зазначивши, що Мосендз не мала національного засобу юридичного захисту за її позовами у зв’язку з юрисдикційним конфліктом між національними цивільними та адміністративними судами.

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пунктах 2, 24 своєї постанови № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01 березня 2013 року вказав, що, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.

Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції - ст. 15 ЦПК України. Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції - ст.ст. 108 - 114 ЦПК України.

У порядку цивільного судочинства розглядаються спори щодо права особи на житло (приватизація житла, взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття із такого обліку, надання житла, користування жилим приміщенням у будинку державного чи приватного жилого фонду, житлово-будівельних кооперативів, у гуртожитках, встановлення автономного опалення у приміщенні державного житлового фонду, зняття з реєстраційного обліку місця проживання за наявності спору, зобов’язання органу влади чи органу місцевого самоврядування здійснити необхідні дії щодо утримання у належному стані житлового будинку, виселення, а також спори щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків (стаття 25 Закону України від 04 вересня 2008 року  № 500-VI «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків») тощо). Такі спори є житловими (цивільними) спорами, незалежно від участі у справі як відповідача суб’єкта владних повноважень.

На відмінність від правової позиції Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ про те, що спори стосовно права особи на житло, у тому числі про взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття із такого обліку є житловими (цивільними) спорами, незалежно від участі у справі як відповідача суб’єкта владних повноважень, Виший адміністративний суд України у пункті 13 своєї постанови № 8 від 20 травня 2013 року «Про окремі питання юрисдикції адміністративних спорів» роз’яснив, що спори, пов’язані з реалізацією житлових прав фізичних осіб (щодо обліку громадян, які погребують поліпшення житлових умов, нагляду і контролю за забезпеченням реалізації права громадян України на житло, додержання правил користування приміщенням житлових будинків і гуртожитків тощо), є публічного-правовими за правилами адміністративного судочинства.

Питання щодо юрисдикції справ цієї категорії розглянуто Верховним Судом України.

В своїй спільній постанові від 10 лютого 2015 року колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і колегія суддівСудової палати у цивільних справах Верховного Суду України погодилися з висновком Вищого адміністративного суду України від 21 жовтня 2014 року, який скасував постанови адміністративних судів першої та апеляційної інстанцій, що вирішили спір про право на квартирний облік військовослужбовця за правилами адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України, закривши провадження у справі в цій частині позовних вимог, роз'яснив позивачці право на звернення до місцевого загального суду за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

У даній справі також виник юрисдикційний конфлікт між цивільними та адміністративними судами. Внаслідок конфлікту юрисдикцій позивач був позбавлений права на ефективний засіб правового захисту, що є порушенням ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і втратив можливість отримати вирішення житлового спору судом по суті.

Розглянувши юрисдикційний конфлікт, колегія суддів апеляційного суду прийшла до висновку, що спір стосовно права позивача на житло, пов’язаного з поновленням в черзі на квартирний облік, не залежить від участі у справі в якості відповідачів суб’єктів владних повноважень і повинен розглядатися за правилами цивільної юрисдикції.

Тому на підставі ст. 312 ч. 1 п. 3 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасував ухвалу суду першої інстанції від 30 квітня 2015 року про закриття провадження у справі з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання щодо забезпечення права на ефективний засіб юридичного захисту в контексті ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

Беручи до уваги, що ухвала Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2013 року про закриття провадження у цивільній справі в зв’язку з тим, що вона не підлягає розгляду за правилами цивільної юрисдикції, перешкоджає розгляду по суті даної справи, колегія суддів апеляційного суду, виходячи з принципу диспозитивності цивільного процесу та, сприяючи всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, згідно ст.10 ч.4 ЦПК України роз’яснила учасникам процесу право оскарження в апеляційному порядку зазначеної ухвали.