Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
02 квітня 2009 року судом першої інстанції ухвалено рішення, яким визнано за позивачем право власності на допоміжне приміщення. Це рішення набрало чинності.
Через три роки – у 2012 році, із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами звернувся прокурор. Після відмови прокурору в перегляді цього рішення у зв’язку з тим, що прокурор не є особою, яка має право на подання заяви щодо перегляду рішення суду з цих підстав, та роз‘яснення судом прокурору строків і порядку оскарження рішення суду від 02.04.2009 року, прокурор таким правом не скористався.
Ухвала суду від 10.05.2012 року про відмову прокурору у прийнятті заяви набрала чинності.
В 2014 році, більше ніж через 5 років, після набрання у 2009 році законної сили рішення суду, з апеляційною скаргою на це рішення звернулася Одеська міська рада.
Суд апеляційної інстанції прийняв її до свого провадження, зазначивши, що Одеська міська рада дізналася про порушення своїх прав в липні 2014 року. Суд поновив строк на апеляційне оскарження; у березні 2015 року постановив ухвалу про залишення рішення суду від 02.04.2009 року без змін.
Рішення суду набрало чинності. У касаційному порядку не оскаржено.
Через півтора року після набрання чинності у 2015 році, рішення втретє оскаржене органом Одеської міської ради – Департаментом комунальної власності, який зазначив, що про порушене право він дізнався лише у серпні 2016 року.
Допустивши апелянта до суду з метою з’ясування думки учасників процесу щодо обставин справи, пов’язаних з дотриманням принципу правової визначеності, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області (в складі: Плавич Н.Д., Вадовської Л.М., Колеснікова Г.Я.), залишивши рішення суду від 02 квітня 2009 року без змін, у своїй ухвалі від 29 листопада 2016 року звернула увагу на наступне.
Відповідно до ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Згідно ст.ст. 129, 129-1 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Суд ухвалює рішення іменем України, судові рішення є обов’язковими до виконання.
Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України – ст. 9 Конституції України.
В статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.
Європейській Суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях в тому числі щодо України констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами. (див. п.46 рішення у справі «Устименко проти України», п.п.51,52 рішення у справі «Рябих проти Росії», п.31 рішення у справі «Марушин проти Росії», п.61 рішення у справі «Брумареску проти Румунії»).
Відстоюючи принцип правової визначеності, як у випадках перегляду судових актів у порядку нагляду: (див. рішення Суду у справах “Світлана Науменко проти України”, “Трегубенко проти України”, “Рябих проти Росії”), та у випадках перегляду справ у зв’язку з нововиявленими обставинами (див. рішення у справах “Праведна проти Росії”,“ Желтяков проти України”, п.п. 42-48 ), Європейський Суд з прав людини вважає доцільним слідувати тій же логіці, коли цей основоположний принцип підривається за допомогою інших процесуальних механізмів, таких як продовження строку на оскарження.
Так, Суд встановив порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у справі проти України з тієї причини, що строк на оскарження був продовжений по завершенню значного періоду часу не для усунення серйозних судових помилок, а лише з метою повторного розгляду та ухвалення нового рішення у справі (справа “Пономарьов проти України”, п.п.41-42 ). В подальшому у пункті 34 рішення від 10.05.2012 року у справі «Безрукови проти Росії», Європейський Суд відмітив, що хоча продовження строку оскарження і проводиться на розсуд національних судів, останні, на думку Суду, повинні визначити, чи виправдовують підстави для подібного продовження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує межі розсуду суду ні в тривалості, ні в підставах для визначеності нових тимчасових строків ( п. 34, справа «Безрукови проти Росії»).
Українське законодавство не містить в цьому відношенні ніяких заборонних меж.
У справах щодо України Європейський Суд неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру (справи: “Салов проти України”, п.93, “Проценко проти України”, п.26, “Кравченко проти Росії”, п.45). Зокрема, відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення “помилки, що має фундаментальне значення для судової системи” (рішення у справі “Сутяжник” проти Росії”, п.38).
Судом апеляційної інстанції встановлено, що Одеська міська рада була залучена в розгляд справі з моменту звернення прокурора до суду із заявою в інтересах територіальної громади про перегляд рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, тобто з квітня 2012 року. Після відмови прокурору у прийнятті заяви 10.05.2012 року, Одеська міська рада через тривалий період часу, у серпні 2014 року, оскаржила рішення від 02.04.2009 року в апеляційному порядку, яке залишено без змін.
В касаційному порядку рішення судів першої та апеляційної інстанцій Одеська міська рада не оскаржила, та, проявивши недбалість, знову через тривалий час, в особі свого органу – Департаменту комунальної власності, у вересні 2016 року звернулася з апеляційною скаргою на рішення від 02.04.2009 року, зазначивши нову дату – 23.08.2016 року, коли апелянт дізнався про існування оскарженого рішення (а.с. 155), тобто через 6 років, в той час, як Одеська міська рада у своїй скарзі вказала, що про існування рішення їй стало відомо із листа Департаменту комунальної власності Одеської міської ради - 23.07. 2014 року.
Застосування прокурором екстраординарного способу перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду за нововиявленими обставинами та ординарного способу оскарження цього рішення Одеською міською радою та її органом з причин процесуального характеру без належного обґрунтування підстав для подібного продовження втручання в принцип res judicata, не можуть вважатися причинами фундаментального характеру.
Тому колегія суддів не бачить будь-яких обставин особливого та непереборного характеру, які б виправдовували скасування рішення, що набрало законної сили, через тривалий час після його ухвалення.
Посягання на принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, в порушення ст.6 ч.1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та скасування остаточного і обов’язкового рішення, також може скласти втручання в право позивача на мирне володіння своїм майном, що спричинить порушення ст.1 Першого Протоколу до Конвенції.
З урахуванням викладеного, колегія суддів не знайшла підстав для скасування рішення Приморського районного суду м. Одеса від 02.04.2009 року.
_03_03.png)
