Посилання на практику Європейського Суду з прав людини повинно бути пов’язано з фактичними обставинами справи, а не обмежуватися переліком рішень Європейського Суду з цитуванням окремих фрагментів

Вирішивши спір за позовом заступника прокурора Одеської області про витребування з фізичної особи на користь територіальної громади м. Одеса нежитлових приміщень та відмовляючи у позові, суд першої інстанції зазначив, що хоча Одеська міська рада й вийшла за межі повноважень, факт наявності волі на відчуження майна очевидний.

При цьому, районний суд послався на рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг і Леннрот проти Швеції» від 23.09.1982 року, «Стретч проти Сполученого Королівства», «Ґаші проти Хорватії», вказавши те, що Одеська міська рада не продемонструвала готовність забезпечити іншим приміщенням або виплатити компенсацію, не дотримано відповідного балансу, відповідачка є добросовісним набувачем.

14 липня 2016 року апеляційний суд Одеської області (судді: Гірняк Л.А., Дрішлюк А.І., Сєвєрова Є.С.) скасував це рішення суду з постановою нового рішення.

Колегія суддів у своєму рішенні, зокрема , зазначила, що власником спірного майна, відчуженого за договором купівлі-продажу, була територіальна громада м. Одеса, управління ним від імені територіальної громади здійснювала Одеська міська рада та її виконавчі органи. У рішенні Одеської міської ради (пункт 13 рішення Одеської міської ради № 5649-V від 14.04.2010), відповідно до ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», була оформлена воля територіальної громади міста на вибуття вказаного майна з її власності.

Це рішення визнане постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року недійсним у звязку з тим, що воно суперечило вимогам чинного законодавства.

Вищий господарський суд України дійшов висновку, що Одеська міська рада, укладаючи договір купівлі-продажу з ТОВ «АРТ», вийшла за межі визначених законом повноважень. Власник майна має право витребувати майно з чужого незаконного володіння з підстав ст.388 ЦК України.

Ці обставини, які встановлені судовим рішенням у господарській справі, що набрало чинності, є преюдиційними (обов’язковими) для цивільного спору, який розглядається судами загальної юрисдикції.

Беручи до уваги, що Вищий господарський суд України встановив, що Одеська міська рада, укладаючи договір купівлі-продажу з ТОВ «АРТ», вийшла за межі визначених законом повноважень, спірне нежитлове приміщення підлягає поверненню у власність територіальної громади м. Одеса з підстав п.3 ч.1 ст.388 ЦК України, оскільки вибуло не з її волі.

З врахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції визнав помилковим висновок суду першої інстанції  про те, що воля власника (територіальної громади міста) щодо відчуження зазначеного майна була виражена в рішенні Одеської міської ради від 14.04.2010 року, так як його п.13 та сам договір купівлі-продажу нежитлових приміщень єнедійсними.

Колегія суддів звернула увагу на те, що суд першої інстанції некоректно послався на рішення Європейського суду з прав людини: «Стретч проти Сполученого Королівства», «Ґаші проти Хорватії», «Спорронг і Леннрот проти Швеції» та застосував їх як індульгенцію та перешкоду для повернення незаконно відчуженого майна, власником якого являється територіальна громада м.Одеса, оскільки ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не є інструментом, що може виправдати прийняття незаконного рішення.

У постанові від 18.09.2013 року в справі № 6-92цс13 Верховний Суд України висловив свою думку щодо застосування положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішень Європейського Суду з прав людини у справах про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Так, основною метою ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини. Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено у статті 1 Першого Протоколу, зокрема, вказано на необхідність дотримання обґрунтованої пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Більше того, Європейський Суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства, та знаходять засоби для їх вирішення.

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов’язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Суд першої інстанції процитував наступні фрагменти рішень Європейського Суду з прав людини, а саме із рішення у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» те, що «особа на користь якої органом влади прийняте певне рішення, має повне право розумно очікувати, що якщо місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція дійсно існує, а тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінювати відносин прав власності, які виникли внаслідок дій органу влади.

Зазначеним фрагментом суд обґрунтував свій висновок про неприпустимість визнання недійсним договору, згідно якому покупець отримав майно від держави. Тому подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, також неприпустиме.

Процитувавши цей фрагмент, суд першої інстанції дав оцінку обставинам, які встановлені рішенням Вищого Господарського суду України і є обов’язковими для судів загальної юрисдикції. При цьому суд викривив позицію Європейського Суду з прав людини, яка викладена в рішенні у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» і стосується  обставин справи, котру розглядав Європейський Суд в даній справі.

Пославшись  на справу «Ґаші проти Хорватії», від 13 грудня 2007 року суд процитував фрагмент, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Щодо дотримання необхідного балансу при розгляді справи суд першої інстанції процитував речення із рішення у справі«Спорронг і Леннрот проти Швеції» від 23.09.1982 року про те, що необхідний баланс не буде дотриманий, якщо зацікавлена особа несе індивідуальний і надмірний тягар.

Аналіз фактичних обставин цих справ у порівнянні зі справою, яка розглядалась судом першої інстанції, в рішенні суду взагалі відсутній.

Розглядаючи питання щодо застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого Протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, що є джерелом права в Україні, колегія суддів апеляційного суду Одеської області виходить з наступного.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого Протоколу до Конвенції є втручання держави  в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

У практиці ЄСПЛ, в тому числі у справах: «Стретч проти Сполученого Королівства» , «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Ґаші проти Хорватії» від 13 грудня 2007 року, визначені критерії, які слід оцінювати про сумісність заходів втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого Протоколу, а саме: чи вважається втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи вважається такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним до визначених цілей.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності розглядається як порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Поняття справедливої рівноваги передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між поставленою метою та засобами, які при цьому використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому в питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.      

Оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції, ЄСПЛ загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв’язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи  не оспорюється, і справами, в яких особи позбавлені права власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно (рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Отже, стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. В оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Ухвалюючи рішення в справі, яка переглядається, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що втручання у право власності відповідачки відбулось у зв’язку з обґрунтованим сумнівом щодо законності набуття нею права власності на спірне нежитлове приміщення, враховуючи висновки, які містяться в рішенні Вищого господарського суду України стосовно того, що уклавши договори купівлі-продажу, в тому числі  й  спірного майна, Одеська міська рада вийшла за межі визначених законом повноважень.

Виходячи з того, що принцип законності є основоположним при застосуванні ст.1 Першого Протоколу до Конвенції, колегія суддів зазначила те, що захист права відповідачки на мирне володіння майном, з огляду на ст.1 Першого Протоколу до Конвенції, неможливо визнати правильним.