Правила позовної давності в національному законодавстві та практиці ЄСПЛ. Застосування цих правил апеляційним судом Одеської області

Розглядаючи питання позовної давності, в тому числі у банківських справах, апеляційний суд Одеської області проаналізував поняття «позовної давності» в національному законодавстві та практиці ЄСПЛ, звернувши увагу на наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України  позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові - ч. 4 ст. 267 ЦК України.

Згідно зі статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила - частина перша статті 261 ЦК України.

Таким чином, національне законодавство розглядає позовну давність, як встановлений законом строк для захисту порушеного права.

Правила про позовну давність передбачають право на позов в матеріальному сенсі. Якщо особі належить цивільне право, і це право  порушено, то вона вправі здійснити своє право в примусовому порядку, проти волі зобов’язаної особи, шляхом звернення до національного суду або до іншого компетентного органу.

В той же час Європейський Суд з прав людини, тлумачачи поняття строку позовної давності, розкриває його й з іншого боку, а саме: як передбачене законом право правопорушника уникнути від переслідування або притягнення до суду за спливом визначеного строку після скоєння правопорушення. Строки давності, які характерні для національних правових систем держав-учасників виконують декілька цілей, в числі яких, - забезпечення правової визначеності та остаточності, попередження порушення прав осіб, які могли би бути зменшені, якщо б суди розглядали їх справи на основі доказів, що могли би бути неповними за спливом часу (див. п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Вирішивши одну із банківських справ, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області (Колесніков Г.Я., Вадовська Л.М., Ващенко Л.Г.) зазначила наступне:

22 лютого 2008 року між банком та відповідачем укладений договір, відповідно до умов якого останній отримав кошти в розмірі, визначеному договором зі сплатою річних та поверненням їх до 22 лютого 2028 року.

У зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов’язань за кредитним договором 02 вересня 2009 року банком направлено на адресу відповідача претензію (вимогу) щодо дострокового виконання умов кредитного договору упродовж місячного терміну. Однак вимоги банку, наведені у претензії, не були виконані.

01 квітня 2011 року банк звернувся до суду першої інстанції з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором від 22 лютого 2008 року.

Ухвалою районного суду від 19 квітня 2013 року позов банку до відповідача про стягнення кредитної заборгованості та за зустрічним позовом відповідача до банку про часткове визнання договору недійсним та внесення змін до договору – залишено без розгляду за неявкою сторін. Банк ухвалу від 19 квітня 2013 року не оскаржив, ухвала набрала чинності.

02 жовтня 2013 року, повторно, банк подав позов до суду до відповідача про стягнення заборгованості за цим же кредитним договором від 22 лютого 2008 року,  тобто через 4 роки після пред'явлення досудової вимоги.

11 травня 2016 року в процесі розгляду справи відповідач звернувся до суду першої інстанції з заявою про застосування строку позовної давності, як це передбачено національним законодавством - ч. 4 ст. 267 ЦК України.

Погодившись з висновком суду першої інстанції про застосування строку позовної давності до виниклих правовідносин між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначив, що звернення банку до суду з повторним позовом - 02 жовтня 2013 року, після спливу визначеного національним законодавством строку позовної давності для захисту свого цивільного права, надало відповідачу право у передбаченому законом порядку уникнути від відповідальності за кредитним договором.

Суд апеляційної інстанції не прийняв до уваги доводи банку про те, що строк позовної давності перервався внаслідок постановлення судом першої інстанції ухвали від 19 квітня 2013 року про залишення позову без розгляду.

Відповідно до частини першої статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Строк позовної давності розпочав діяти з наступного дня, зазначеного банком у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання умов вимоги, тобто з 03 жовтня 2009 року після закінчення місячного терміну, встановленого у вимозі банку від 02 вересня 2009 року для повернення кредиту (правові висновки Верховного суду України від 9 листопада 2016 року у справі № 6-2251цс16, від 02 грудня 2016 року у справі № 6-1707цс15, від 29 березня 2017 р. у справі № 6-1996цс16).

Підсумовуючи, слід зробити висновок, що застосування строку позовної давності в цілях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського Суду з прав людини забезпечує в національній системі права виконання принципу верховенства права, складовою частиною якого є правова визначеність та остаточність.