Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Обставини справи:
09 вересня 2016 року позивач звернувся до Приморського районного суду міста Одеса з позовом до прокуратури Одеської області, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями і діями органів досудового слідства та прокуратури, зазначивши, що вироком Малиновського районного суду м. Одеса від 28.12.2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 28.04.2016 року, він виправданий за ч.2 ст. 368 КК України у зв’язку з недоведеністю участі у скоєнні злочину.
Органами досудового слідства та прокуратури йому була заподіяна матеріальна шкода: він витратив на ліки у зв’язку з погіршенням стану здоров’я 11 555, 37 грн. та заплатив за переклад необхідних документів 1 115, 00 грн., всього 12670 грн. 37 коп.
Органами досудового слідства та прокуратури йому також завдані моральні страждання, пов’язані з незаконним затриманням, обмеженням права на свободу пересування, можливістю повноцінно забезпечувати себе та свою сім’ю, негативним ставленням до нього за місцем роботи, приниженням честі, гідності та ділової репутації. Виходячи із мінімальної заробітної плати, позивач визначив розмір моральної шкоди за період з 22.03.2010 року по 26.04.2016 року - 6 років 1 місяць 4 дні, який склав 106 043,30 грн.
Позивач просив суд стягнути на його користь зазначені суми за рахунок коштів державного бюджету.
Ухвалою Приморського районного суду від 11 травня 2017 року провадження у справі закрито з підстав ст. 205 ч.1 п.1 ЦПК України через те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Скасувавши ухвалу суду першої інстанції, колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду (судді: Плавич Н.Д., Колесніков Г.Я., Ващенко Л.Г.), звернула увагу на наступне.
Відповідно до статті 9 Конституції України, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України (далі – Конвенція). Конвенція та практика Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні.
За правилами статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Велика Палата Європейського Суду з прав людини у справі «Ротару (Rotaru) проти Румунії» вказала, що ст. 13 Конвенції гарантує доступність засобів правового захисту на внутрішньодержавному рівні, що дозволяє забезпечувати конвенційні права та свободи незалежно від того, у якій формі вони можуть забезпечуватися у правовій системі держави. Ст. 13 Конвенції потребує наявності внутрішніх засобів правового захисту для розгляду «компетентним органом» по суті скарги щодо порушення Конвенції та надання відповідного відшкодування, незважаючи на те, що держави-учасники наділені певною дискрецією при встановленні засобу реалізації конвенційних обов’язків, передбачених цією статею. Засіб правового захисту має бути ефективним як практично, так і на законодавчому рівні (п.67).
У справі «Класс (Class) та інші проти Німеччини» Європейський Суд з прав людини відмітив, що у статті 13 зазначено, що кожен, чиї права і свободи за Конвенцією "порушуються", має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть "якщо таке порушення було вчинене особами", що діяли як посадові особи.
На думку Суду, згідно зі статтею 13 Конвенції, у випадку, коли особа вважає свої права порушеними внаслідок заходу, вжитого, як вона стверджує, на порушення Конвенції, вона повинна мати засіб правового захисту в національному органі як для вирішення її скарги, так і, якщо необхідно, для отримання відшкодування.
У цій справі Суд констатував, що статтю 13 Конвенції необхідно тлумачити як положення, що гарантує "ефективний засіб правового захисту в національному органі" кожному, хто заявляє про факт порушення його прав і свобод за Конвенцією (п.64).
Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював, що інституціональна ефективність потребує, щоб орган, який приймає рішення був «достатньо незалежним» від органу, який вважається відповідальним за порушення Конвенції (справи «Сільвер (Silver) проти Сполученого Королівства», п. 116, «Ліндер (Leander) проти Швеції», п. 81).
У справі «Хан (Khan) проти Сполученого Королівства» Європейський Суд зробив висновок, що засіб правового захисту у вигляді скарг на поліцію, які доступні заявнику, не «відповідали потребам стандартів незалежності, необхідні для формування достатнього захисту проти зловживання владою». Аналіз обставин справи «Хан (Khan) проти Сполученого Королівства» свідчить про те, що стандартна процедура щодо розгляду скарг на поліцію полягала у призначенні працівника цієї ж служби для проведення розслідування, та керівник органу відігравав важливу роль в призначенні, оплаті, звільненні його членів.
Беручи до уваги, що позивач оскаржив саме дії органів досудового розслідування про незаконне притягнення його до кримінальної відповідальності, які потягнули для нього негативні правові наслідки, твердження суду першої інстанції про те, що правовий захист порушених прав позивача внаслідок незаконних дій органів досудового розслідування має бути здійснений цим органом з визначенням розміру шкоди, не відповідає потребам стандартів незалежності, що необхідні для формування достатнього захисту проти зловживання владою.
Такий спосіб захисту не буде ефективним способом правового захисту в контексті статті 13 Конвенції. Більш того, для такого способу захисту в національній практиці не існує достатнього підґрунтя - усталеної практики національних судів, якою підтверджується цей спосіб захисту порушеного права.
Позивачем заявлені вимоги про стягнення матеріальної шкоди, заподіяної здоров’ю, та моральної шкоди у зв’язку з виправданням позивача за недоведеністю участі у скоєнні злочину, витрат на перекладача, які мають цивільний характер за змістом норм національного законодавства та пункту 1 ст. 6 Конвенції, однак суд першої інстанції, який має юрисдикцію для розгляду цих вимог, помилково закрив провадження у справі з посиланням на те, що встановлення розміру шкоди, завданої позивачу внаслідок незаконних дій органів досудового розслідування, віднесене до компетенції цього органу, а не суду загальної юрисдикції.
Не вирішивши зазначені вимоги по суті, суд першої інстанції позбавив позивача права доступу до суду та порушив його право на справедливий судовий розгляд за статтею 6 ч. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
_03_03.png)
