Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Обставини справи.
У жовтні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення грошових коштів в розмірі 111 438 грн., зазначивши, що він до квітня 2014 року був власником земельної ділянки.
У вересні 2013 року він, надавши довіреність, уповноважив відповідача у справі продати за ціною та на умовах, за його розсудом, зазначену земельну ділянку, здійснюючи представництво у відповідних органах.
У довіреності позивач також доручив представнику - відповідачу у справі, укладати та підписувати договори купівлі – продажу, вносити зміни та доповнення до укладених договорів, визначати в усіх випадках суми, терміни та інші умови на свій власний розсуд, проводити розрахунки за укладеними договорами, одержувати належні йому гроші, сплачувати податки, держмито та інші витрати, а також виконувати всі інші дії, пов’язані з цією довіреністю.
Довіреність містила посилання на норми ст.ст. 238-250 ЦК України стосовно підстав представництва та ст.ст. 1000-1010 ЦК України щодо договору доручення.
На виконання доручення відповідач, в квітні 2014 року, уклав із третьою особою договір купівлі-продажу належної позивачу земельної ділянки та отримав кошти в розмірі 111 438 гривень, які йому не передав, приховавши факт продажу земельної ділянки.
Посилаючись на те, що у порушення вимог статті 1006 ЦК України відповідач не повернув отримані за договором купівлі - продажу належні йому кошти у розмірі 111 438 грн., позивач просив суд задовольнити позов.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21.11.2016 року позов задоволено.
Залишивши рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції (колегія суддів: Ващенко Л.Г., Вадовська Л.М., Колесніков Г.Я.) використав стандарт доведення Європейського Суду з прав людини – «поза розумним сумнівом».
Вирішуючи вимоги позивача щодо стягнення грошових коштів і, аналізуючи зміст довіреності про надання відповідачу повноважень представництва, та укладення договору доручення, колегія суддів в ухвалі від 05 жовтня 2017 року зазначила наступне.
За змістом довіреність складалась з двох абзаців (речень).
Перший абзац довіреності стосувався представництва.
Відповідно до ст. 237 ЦК України, позивач уповноважив відповідача – представника, в межах наданих йому у довіреності повноважень, вчинити від імені та на користь позивача дії, а саме: продати за ціною та на умовах, за розсудом представника, земельну ділянку та представляти інтереси позивача у відповідних органах з цих питань.
Правочин, який створив цивільні права та обов’язки лише для позивача, є одностороннім.
Правовідносини, які виникли між сторонами із представництва регулюються нормами цивільного законодавства - ст.ст. 238-250 ЦК України, що зазначено у другому абзаці (реченні) довіреності.
В другому абзаці (реченні) також містились норми, які за своїм змістом стосувались договору доручення - ст.ст.1000-1010 ЦК України.
У розумінні ст. 1000 ЦК України (договір доручення), повірений – відповідач, зобов’язався від імені довірителя – позивача, вчиняти певні юридичні дії, а саме: укладати та підписувати договори купівлі – продажу, вносити зміни та доповнення до укладених договорів, визначати в усіх випадках суми, терміни та інші умови на свій власний розсуд, проводити розрахунки за укладеними договорами, одержувати належні йому гроші, сплачувати податки, держмито та інші витрати, а також виконувати всі інші дії, пов’язані з цією довіреністю.
Між позивачем та відповідачем укладений двосторонній правочин, який за своїм змістом є договором доручення.
Правовідносини сторін регулюються ст.ст.1000-1010 ЦК України, які зазначені у довіреності.
Виконавши доручення довірителя, а саме позивача, щодо укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, яка належала довірителю, повірений – відповідач у справі, визначив на свій власний розсуд вартість земельної ділянки та отримав належні позивачу кошти від її продажу, як це передбачено умовами договору доручення у другому абзаці (реченні) довіреності.
Факти визначення відповідачем вартості земельної ділянки та отримання від покупця – третьої особи, коштів за продаж земельної ділянки, сторони не оспорювали.
Використовуючи практику Європейського Суду з прав людини як джерело права в національній правовій системі, в тому числі щодо критеріїв Європейського Суду про виконання сторонами покладеного на них обов’язку (тягара) доведення, колегія суддів звернула увагу на наступне.
У своїх рішеннях (кримінальних та некримінальних, що стосуються цивільних прав і обов’язків) Європейський Суд неодноразово підкреслював, що при оцінці доказів Європейський Суд застосовує стандарт доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із співіснування досить сильних, ясних і взаємоузгоджених висновків з наявних фактів або схожих неспростованих фактичних презумпцій (рішення у справах Зубайраєв проти Росії від 10.01.2008 року, п.71; Гриненко проти України від 15.02.2012 року, п.55; Плахтєєв та Плахтєєва проти України від 12.03.2009 року, п.62).
З матеріалів справи вбачається, що позивач був послідовним в своїх діях. Після того, як йому стало відомо про те, що відповідач продав земельну ділянку та не повернув йому кошти, він звернувся з відповідною заявою до правоохоронних органів, а потім - до суду з позовом, стверджуючи у всіх документах, адресованих правоохоронним органам, й, посилаючись у позовній заяві до суду на факт неповернення відповідачем коштів від продажу належної йому земельної ділянки.
Відповідач же, виходячи із презумпції (припущення) негайного повернення ним коштів, що, на його думку, не потребувало доведення, наполягав на тому, що позивач повинен навести докази про те, що він належні йому кошти від відповідача не отримав.
В цьому контексті суд апеляційної інстанції прийняв до уваги поведінку сторін при отриманні доказів.
Оцінюючи факт повернення відповідачем коштів позивачу за продаж земельної ділянки, суд має бути впевнений «поза розумним сумнівом» в його достовірності. Якщо факт викликає сумнів щодо достовірності, він не може вважатися встановленим і покладеним в основу рішення.
Тому презумпція відповідача про негайне виконання умов договору щодо повернення коштів у день укладення договору купівлі-продажу, яка, з точки зору відповідача, не потребувала доведення, оскільки між сторонами були дружні стосунки, без належного підтвердження цієї презумпції колегією суддів до уваги не прийнята.
Більш того, у суді першої інстанції свідок пояснював, що в день продажу ділянки був день його народження. Позивач цього дня був з ним весь день, тоді як відповідач прийшов привітати його на 15 хвилин, однак про продаж земельної ділянки в цей день нічого не розповів.
Таким чином, матеріали справи не дали колегії суддів «поза розумним сумнівом» зробити висновок, що відповідач належним чином виконав умови договору доручення та повернув отримані ним кошти позивачу за договором купівлі-продажу належної позивачу земельної ділянки.
Доводи у скарзі про те, що суд першої інстанції необґрунтовано зазначив в рішенні, що факт пред’явлення позивачем позову про неповернення коштів є неналежним виконанням договору доручення, до уваги не прийняті, оскільки позивач діяв в межах наданих йому процесуальних повноважень, звернувшись з цього питання спочатку до правоохоронних органів, а потім до суду, підтверджуючи, тим самим, факт неповернення коштів.
Ухвалу апеляційного суду Одеської області можна переглянути у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
_03_03.png)
