Суд, який перевищив межі повноважень цивільної юрисдикції, заборонивши ВККСУ та восьми її членам здійснювати дискреційні повноваження з приводу кваліфікаційного оцінювання суддів, не може вважатися «судом, встановленим законом» в контексті ст.6 Конвенції

Обставини справи

          Ухвалою суду першої інстанції від 27 травня 2019 року про забезпечення позову в межах цивільної справи за позовом позивача до фізичної особи, ВККСУ та восьми її членів про визнання інформації недостовірною, зобов’язання спростувати недостовірну інформацію, визнання дій такими, що порушують право на справедливий суд, судовий захист, розгляд справ упродовж розумного строку та зобов’язати їх припинити, заборонено вчиняти дії з проведення кваліфікаційного оцінювання суддів до набрання рішення законної сили.

          Розглянувши скаргу відповідачів, суд апеляційної інстанції 16 липня 2019 року скасував зазначену ухвалу суду та ухвалив постанову про відмову у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову у такий спосіб, оскільки суд першої інстанції перевищив межі повноважень своєї юрисдикції.

Оцінка суду апеляційної інстанції в контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського Суду з прав людини.

 Європейська Комісія з прав людини в справі «Лео Занд проти Австрії» (Leo ZAND v. Austria), заява №7360/76, доповідь Комісії від 12.10.1978р., зазначила, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» - п.68. З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine, рішення від 20.07.2006р.) Європейський Суд з прав людини підкреслив, що суд, який без жодних пояснень, перевищує звичайні межі повноважень своєї юрисдикції, що є умисним порушенням закону, не є «судом, встановленим на законних підставах» у провадженнях, що розглядаються судом (пункти 27-28).

Вирішивши питання про забезпечення позову у цивільній справі шляхом заборони ВККС України, в складі якої діють відповідачі, вчиняти дії з проведення кваліфікаційного оцінювання суддів до набрання рішенням законної сили, які не відносяться до цивільної юрисдикції, суд першої інстанції порушив не лише вимоги національного закону – статті 149-150 ЦПК України, але і міжнародного – щодо реальної гарантії виконання обов’язків за статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, в тому числі про дотримання національним судом певних норм в межах юрисдикційних повноважень в питаннях про забезпечення позову.

Тому, не маючи юрисдикції у цивільній справі щодо вирішення питання про забезпечення позову шляхом заборони Вищій кваліфікаційній комісії суддів України та відповідачам – членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України,  здійснювати дії з виконання покладених на них Законом України «Про судоустрій і статус суддів» дискреційних повноважень з приводу кваліфікаційного оцінювання суддів, суд не може вважатися «судом, встановленим законом» в контексті статті 6 Конвенції та практики Європейського Суду з прав людини.

Перевищивши межі повноважень своєї юрисдикції, та заборонивши відповідачам виконувати повноваження щодо кваліфікаційного оцінювання суддів до набрання рішенням законної сили, суд фактично заблокував роботу більше половини складу ВККСУ.

Суд не переконався не тільки в питанні судової юрисдикції, але й не дослідив ризики застосування такого заходу забезпечення позову у цивільній справі про спростування недостовірної інформації.

Колегія суддів звертає увагу на те, що суд першої інстанції при вирішенні питання про забезпечення позову всупереч ст.44 ЦПК України досконало не перевірив, чи не зловживає сторона у справі своїми процесуальними правами та обов’язками з метою штучного, завуальованого вирішення судом цивільної юрисдикції заяви про вжиття заходів забезпечення позову, до компетенції якого вона не відноситься, маніпулюючи судом з метою отримання бажаного результату у справі, що є неприпустимим.

Помилка національного суду щодо питання процесуального права є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати «як явну помилку», тобто помилку, якої не міг би допустити розумний суд, що є «грубим свавіллям» (див. справу «Бочан проти України (№2)», рішення від 05 лютого 2015 року, пункт 62).

З повним текстом постанови Одеського апеляційного суду від 16 липня 2019 року можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Прес-служба Одеського апеляційного суду