Інтерв’ю Голови КСУ Станіслава Шевчука щотижневику «Юридическая практика» про місію КСУ і питання, які доводиться вирішувати на шляху до її виконання (5.03.2019)

«ЮРИДИЧЕСКАЯ ПРАКТИКА», 5 березня 2019 р.

— Станіславе Володимировичу, що для вас є мірилом ефективності роботи КСУ? Чи можна ним вважати ті 17 рішень та висновків, які було ухвалено судом?

— Звісно, на першому місці стоїть судова статистика, показники якої дають інформацію про кількість ухвалених рішень. Минулого року нам вдалося затвердити остаточні рішення у 13 спра­вах і ще надати чотири висновки, тобто ухвалити 17 документів. За кількістю цей показник сумірний з аналогічним показ­ником за попередні три роки. Певна річ, до рекордного показника 2009 року, коли КСУ ухвалив 36 рішень, ще далеко, але все ж таки наприкінці 2017 року нам вдалося подолати кризу, яка була в діяльності КСУ, тому маємо зростання показників розгляду справ у 2018 році.

Окрім того, ми розпочали розгляд справ за конституційними скаргами громадян, яких за цей час нам надійшло понад 1200. У більшості випадків їх розгляд завершено відмовою у відкритті провадження колегією (з трьох суддів) або сенатом (дев’ять суддів), проте це теж остаточні рішення, які не варто не включати до фінальної статистики.

Та не меншу, а на моє переконання, більшу вагу має якість ухвалених рішень, і у цій частині трендом 2018 року стало посилення мотивації судових рішень: вони перестали бути формальними, зведеними до цитування норм. Ми намагаємося не просто вказати норму, на яку посилаємося, а дати пояснення її змісту, сформувати прин­цип, тобто як ми її сприймаємо в аспекті питання, яке порушено перед КСУ.

— Наведіть приклади правильної моти­вації рішення КСУ.

— Наприклад, у рішенні про слідчих органів пенітенціарної служби (№ З-р/2018) Суд сформулював концепцію позитивного обов’язку держави, яка полягає в тому, що стаття 27 Конституції України встановлює не тільки негативний обов’язок держави утримуватися від певних дій, а й позитив­ний — вчиняти дії, направлені на захист прав і свобод. Тобто держава повинна встановлювати якісь запобіжники, щоб мінімізувати порушення прав людини. Цього не записано в Конституції безпо­середньо, але ми це знайшли через аналіз заборони катування.

І такими принципами в мотивації насичене кожне рішення, ухвалене у 2018 році.

— Зараз на розгляді КСУ є чимало справ щодо конституційності норм законів, якими визначається нинішній політичний, консти­туційний та суспільний уклад, це закони, які «витікають» з Революції гідності. Чи може КСУ взагалі інспектувати норми, ухвалення яких є політично вмотивованим?

— Якщо питання є явно політичним, то ми відмовляємося від своєї юрисдикції, залишаючи за собою справи за юридичним критерієм. Ці підходи викладені, зокрема, у наших рішеннях, перш за все в ухвалах про відмову у відкритті провадження у справах, у яких на інспекцію КСУ було скеровано політичні норми.

Справи, які ми розглядаємо, стосуються юридичних питань, і мотивація в них вик­лючно юридична. Хоча, погоджуся, не зав­жди вдається чітко відмежувати політику від права, адже конституційне право найбільш близьке до політики.

— Проте ви відкрили провадження у справах щодо положення норм законів про люстрацію. Вони вже чотири роки перебу­вають на розгляді КСУ, тож коли варто очікувати остаточного рішення?

— Справи про люстрацію, про електронні декларації активістів, про ліквідацію Верхов­ного Суду України постійно на порядку ден­ному КСУ. Вони обговорюються у закритій частині, коли судді якраз випрацьовують мотивацію для свого рішення, осмислю­ють норми, критерії та принципи, їх пра­вильне застосування і відповідно доходять висновку. Проте для ухвалення рішення необхідно десять голосів, тобто щоб саме таке розуміння, яке записується у рішенні КСУ, було сприйнято більшістю суддів.

— Уже два роки діє новий інститут кон­ституційної скарги, передбачений Консти­туцією України, проте й досі немає жодного рішення у справах за такими скаргами. Чому немає рішень, коли вони можуть з 'явитися? Адже це питання не конкретних осіб, а спроможності КСУ реально утверджувати справедливість для громадян.

— Конституційна скарга є революційним інструментом, адже конституційні права повинні бути не тільки писаними, а й реально забезпеченими. Саме через кон­ституційну скаргу можна досягти прямої дії норм Конституції України.

Наразі на розгляді КСУ понад 40 відкри­тих проваджень за конституційними скар­гами із 1200, які надійшли на розгляд суду.

За правилами роботи КСУ, консти­туційні скарги, як і подання, розподіляються між суддями автоматично, в алфавітному порядку. Суддя одноособово вивчає справу, складає висновок, а потім колегія з трьох суддів ухвалює рішення про відкриття провадження або про відмову. Колегія може ухвалити рішення про відмову у відкритті тільки одноголосно. Якщо хоча б один з колегії суддів висловлюється проти, вирішення питання про відкриття передається до сенату.

Щодо розгляду справ за конституційними скаргами, то рішення у них ухвалюватимуть сенати, тобто дев’ять суддів, з яких за фінальне рішення мають проголосувати принаймні шестеро. Якщо, звісно, сенат не відмовиться від своєї юрис­дикції на користь Великої Палати КСУ.

— Проблема забезпечення справедливості КСУ — у відсутності механізму спонукання до виконання рішення. Наприклад, у питанні про психіатричну допомогу КСУ доводилося двічі ухвалювати фактично ідентичне рішення…

— Справді, є проблема, хоча обов’яз­ковість рішень КСУ є вимогою закону. Власне, що робити, коли одну неконсти­туційну норму змінюють на іншу, ми про­демонстрували у згаданому вами рішенні — знову вказали парламенту, що треба змінити норму, і в мотиваційній частині вказали як.

Окрім того, ми можемо у своїх рішеннях надавати рекомендації парламенту, вста­новлювати відстрочення у набутті чинності рішенням КСУ, щоб не провокувати прога­лин у законодавстві, або відновлювати дію норм, які відповідали конституції, а потім були змінені на неконституційні.

Наприклад, коли ми визнавали некон­ституційним Закон України «Про все­український референдум», ми це зробили з формальної підстави — через суттєві пору­шення процедури, проте у мотивувальній частині зробили аналіз його положень, вказавши, що закладені цим законом пра­вила не відповідають Конституції України, зокрема, йшлося про право народу змінити Конституцію в обхід конституційної про­цедури внесення змін.

А у рішенні про суддівську винагороду ми відновили дію не поперед­ньої, а первісної редакції норми щодо розмірів винагороди, адже всі наступні зміни, направлені на зниження рівня гарантій незалежності суддів, є неконсти­туційними.

— Цей склад суду за свою каденцію надав більше висновків щодо законопроектів про внесення змін до Конституції України, ніж інші. Але все ж таки залишається відкритим ключове питання для таких змін — щодо воєнного стану та фактичних військових дій. Чи можна до вирішення цього питання підходити формально?

— Це дуже дискусійне питання, тому зрозуміло, що до наших висновків завжди судді викладають окремі думки. Вони відкриті, аргументи в них заслуговують на увагу. Моя позиція також викладена в окремій думці ще до першого нашого вис­новку, ухваленого після 2014 року. Оскільки війна ведеться гібридна, то й до цього правового питання треба застосовувати змішаний підхід, аналізувати, як з воєнними подіями пов’язані пропоновані зміни. Так, справді, під час воєнного стану змінювати Конституцію не можна, але це правило не може перешкоджати демократичним змінам у країні. Наприклад, судовій реформі чи вступу до НАТО, адже саме цього й хоче досягнути агресор, який розв’язав цю війну.

Тому, якщо зміни Конституції України не стосуються питань оборони, територіаль­ного устрою, суверенітету, то наявність фак­тичних воєнних дій без введення воєнного стану не може ставати на заваді розвитку українського суспільства.

— Наразі, зокрема, завдяки вашій осо­бистій позиції КСУ здобуває авторитет за кордоном. Які сьогодні світові тенденції конституціоналізму існують і які ризики є для конституційних судів, що стають «надто незалежними»? Ось, наприклад, як було в Польщі.

— Конституціоналізм розвивається, усі прагнуть до того, щоб конституційне право стало прикладним, використовувалося хоча б юристами, а в ідеалі — усіма грома­дянами в повсякденному житті. Але самі рішення конституційних судів дедалі більше нагадують наукові роботи, які сягають до 90 сторінок: у них містяться і посилання на джерела права, і аналіз усіх норм, які засто­совуються до правовідносин, із поясненням правильного їх застосування. Фактично вони вже є синтезом англосаксонської та континентальної систем права.

Щодо політичних загроз, то загро­зою для конституційних судів сьогодні є політичний популізм, у тому числі спро­щення юридичної матерії та спроби вико­ристання конституційних судів у політичній боротьбі. Проте це для нас не нове. Ми повинні бути незалежними, і сьогодні ми є такими.

Зворотним боком незалежності суду є його відповідальність. І звісно, суди, які є найслабшою з гілок влади, бо не мають політичного впливу й підтримки, можуть стати жертвою політичних інтересів. Проте це не повинно зупиняти конституційні суди від ухвалення справедливих рішень, адже саме на них базується авторитет суду. І він може бути дуже легко поруше­ний, щойно до влади прийде авторитар­ний режим або суд почне обслуговувати політичні інтереси.

 Станіслав Шевчук: «Ніщо не повинно зупиняти конституційні суди від ухвалення
справедливих рішень, адже саме на них базується авторитет суду»

— Які досягнення КСУ тішать вас як голову Суду і які плани маєте на май­бутнє?

— Приємно, що за минулий рік не було негативних повідомлень у ЗМІ, не було протестів перед Судом... Також я відчуваю зміну у ставленні політичних керманичів, які починають усвідомлювати, що КСУ повинен бути незалежним. Тішить те, що у преамбулі Конституції України у нас тепер зазначено про європейську ідентичність українського народу.

Також ми стаємо дедалі більш відкри­тими. Я як голова Суду максимально відкритий для ЗМІ, для коментарів. На це я орієнтую і колег-суддів, і працівників Сек­ретаріату КСУ. У нас працюють спеціалісти з досвідом, які звикли до більш закритого режиму, проте сьогодні світ змінився, суд, судді змінилися, вони задали тон до змін, і Секретаріат має підтягуватися у цьому компоненті до суддів. Бути драйвером змін — це моя мрія.

Адже ми міняємо сприйняття консти­туційного права — воно не якесь сумне і недосяжне для розуміння й використання, а живе і прикладне. Це дуже важлива та цікава галузь. І це розуміння треба прищепити тут, в Україні, спочатку на рівні Секретаріату, а потім і загалом у суспільстві.

Хотілося б, щоб працівники Секре­таріату Суду розвивалися разом із суддями, рухалися з нами в одному напрямку, щоб кожен з нас не боявся змін, був впевнений, що йому нічого не загрожує, якщо він обстоює конституційні принципи. Треба просто шанувати Конституцію.

(Бесіду вела Ірина Гончар, «Юридическая практика»)

Джерело