Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Особа у жовтні 2020 року подала заяву про відшкодування моральної шкоди в розмірі 1,5 млн грн за дії правоохоронних органів у 2010 році. З приводу цих подій справи про відшкодування моральної шкоди суди розглядали неодноразово. Заява була подана на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (Закон).
Суд першої інстанції заяву особи залишив без руху у зв’язку з недотриманням вимог статей 175, 177 ЦПК України. Зокрема, заява не містила підтвердження позивача про те, що він не подав іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав. Суд першої інстанції позовну заяву особи визнав неподаною та повернув позивачеві. Апеляційний суд залишив ухвалу місцевого суду без змін з огляду на те, що Закон не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, а тому така вимога може розглядатись у порядку позовного провадження, особа повинна звернутися до суду з позовною заявою, а суд позбавлений можливості на власний розсуд визначати відповідача у справі. Особа оскаржила ці судові рішення до Верховного Суду. Касаційний цивільний суд у складі ВС передав справу на розгляд Великої Палати ВС.
Проаналізувавши Закон і наказ Міністерства юстиції України від 4 березня 1996 року № 6/5/3/41, який визначає порядок виконання цього Закону, Велика Палата ВС констатувала, що заява про відшкодування моральної шкоди розглядається тільки судом з урахуванням фактичних обставин щодо наявності моральної шкоди в межах, встановлених саме цивільним законодавством, з дослідженням доказів, у тому числі висновків експертизи. Такі процесуальні дії суду притаманні змагальному процесу, яким є саме позовне провадження.
Термін «заява» при зверненні потерпілої особи до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди слід розуміти як вимогу про відшкодування шкоди. При цьому не має значення назва такої вимоги, якщо з її змісту вбачаються всі складові елементи відповідно до вимог ст. 175 ЦПК України. Позивачем у цих справах повинна бути потерпіла особа, а відповідачем – держава в особі відповідного органу.
ВП ВС також звернула увагу на ч. 3 ст. 13 Закону, за якою відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Ця норма містить гарантований державою мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, який повинні визначити суди в будь-якому випадку. Визначення мінімального розміру моральної шкоди свідчить про неможливість спору щодо її розміру, якщо потерпілою особою заявлено позовну заяву (заяву) про відшкодування моральної шкоди саме в такому розмірі, а тому й неможливість оцінки будь-яких доказів, що впливають на її розмір.
Водночас моральна шкода в порядку ст. 1176 ЦК України та ст. 4 Закону відшкодовується особі, щодо якої допущено передбачені ст. 1 цього Закону дії (незаконне засудження, незаконне повідомлення про підозру, незаконне взяття і тримання під вартою, незаконне застосування адміністративного арешту та інше) без встановлення вини органу, що відповідає за відшкодування такої шкоди. Факт спричинення моральної шкоди, як і її розмір (що перевищує мінімальний розмір, передбачений Законом), підлягають встановленню та доведенню при розгляді відповідної вимоги, поданої в будь-якій формі з дотриманням необхідних, передбачених ст. 175 ЦПК України елементів у позовному провадженні.
У цій справі особа звернулася до суду із заявою про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним арештом, у розмірі, який не є мінімальним розміром відшкодування моральної шкоди, що встановлений Законом, а значно більший від гарантованого державою мінімального розміру відшкодування, який повинен визначити суд у будь-якому випадку. Отже, такі вимоги підлягають розгляду в порядку позовного провадження, в якому позивачем є сама потерпіла особа, відповідачем має бути держава в особі відповідного органу. З огляду на це Велика Палата ВС залишила касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін.
Серед іншого, ВП ВС зауважила, що, як убачається з тексту ухвали місцевого суду про залишення заяви без руху, особа відповідно до п. 10 ч. 3 ст. 175 ЦПК України повинна була підтвердити те, що нею не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав. Зазначена вимога суду з огляду на неодноразові звернення особи до суду з вимогами про відшкодування шкоди у зв’язку з подіями, що стали підставою звернення й у цій справі, не є занадто формальною та необґрунтованою, оскільки відсутність таких відомостей створювала ризики повторного притягнення осіб, що є учасниками цих правовідносин, до цивільної відповідальності за ті ж самі дії.
Постанова Великої Палати ВС від 8 лютого 2022 року у справі № 201/10234/20 (провадження № 14-77цс21) –
https://reyestr.court.gov.ua/Review/104076189.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
_03_03.png)
