Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
А.Ф.Фадєєнко - суддя апеляційного суду Одеської області у відставці
Свобода залишати свою країну - пункт 2 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - особисте право. Ця свобода розповсуджується на громадян країни та іноземців з застосуванням обмежень, які передбачені у пунктах 3 і 4 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
Будь-яке втручання держави у здійснення права людини залишати свою країну повинне «з самого початку і на протязі всього періоду дії застосованого заходу бути обгрунтованим та співмірним з урахуванням всіх обставин справи» (див. Гочев проти Болгарії
(Gochev v. Bulgaria), рішення від 26.11.2009 року (заява № 34383/03).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права - стаття 8 Конституції України.
Згідно частині 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Розглядаючи подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо офіційного тлумачення положення частини 1 статті 9 Конституції України, Конституційний Суд України в ухвалі від 31 травня 2018 року ( справа № 1-77/2018(4117/17) зазначив, що питання неоднакової практики у приорітетності застосування судами України норм національного законодавства України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішень Європейського Суду з прав людини, тобто питання щодо роз’яснень з приводу правозастосування з метою усунення розбіжностей у судовій практиці, не належить до повноважень Конституційного Суду України.
Відповідно до пункту 6 частини 2 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-У111 однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законодавством, забезпечує Верховний Суд.
Європейський Суд з прав людини підкреслює, що об’єкт та мета Конвенції як договора, спрямованого на захист особистих прав людини, вимагає тлумачення та застосування її положеннь таким чином, щоб передбачені нею гарантії були практично реалізовані та ефективні ( рішення від 07.07.1989 року у справі Сьорінг проти Сполученого Королівства( Soering v.the United Kingdom) п.87,серія «А» № 161; рішення від 13.05.1980 року у справі «Артико против Італії» (Artico v.Italy) п.33, серія «А» № 37.
Суд у пункті 98 рішення від 07.07.2010 року «Ранцев проти Кіпра і Росії» нагадує, що мета рішень Європейського Суду не лише у вирішенні справи Судом, але і в роз’ясненні, захисту і розвитку правил, що встановлені Конвенцією, сприяючи тим самим дотриманню державами прийнятих ними правил як Високими Договірними Сторонами (див. п.98 Ireland v. the United Kingdom, 18 January 1978, S: 154, Series A no. 25; Guzzardi v. Italy, 6 November 1980, S: 86, Series A no. 39; and Karner v. Austria, no. 40016/98, S: 26, ECHR 2003-IX), підвищуючи загальні стандарти захисту прав людини та розширюючи юриспруденцію прав людини серед населення держав - учасниць Конвенції (див. Karner, cited above, S: 26; and Capital Bank AD v. Bulgaria, no. 49429/99, S:S: 78 to 79, ECHR 2005-XII (extracts)).
Визначаючи роль Конвенції, як міжнародного договору національної правової системи та практики ЄСПЛ, національне законодавство встановило обов’язковість застосування Конвенції та практики Європейського Суду при розгляді справ як джерела права.
В контексті зазначених положень суд апеляційної інстанції ( судді: Гірняк Л.А., Сегеда С.М., Цюра Т.В.) 20.12.2018 року розглянув справу про обмеження у праві виїзду за межі України у зв’язку з борговими зобов’язаннями.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
За поданням приватного виконавця суд першої інстанції 30.10.2018 року постановив ухвалу, якою заборонив особі перетинати кордон України до виконання своїх зобов’язань, покладених рішенням суду про стягнення з неї та поручителів зоборгованості за кредитним договором.
Посилаючись на порушення права на свободу вільного пересування, апелянтка у скарзі зазначила, що кредитні зобов’язання забезпечені іпотечним майном, тому вона не ухиляється від виконання судового рішення, являється інвалідом 2-ї групи безстроково, потребує хірургічного втручання за межами України.
Тимчасово обмеживши право виїзду боржниці за межі України, суд першої інстанції в ухвалі від 30.10.2018 року зазначив, що рішення суду від 07.08.2013 року про її боргові зобов`язання, яке набрало чинності, є обов'язковим для виконання. Боржниця свідомо ухиляється від добровільного виконання рішення суду, у зв`язку з чим доступ до майна, належного їй на праві власності, здійснений приватним виконавцем примусово. Вона не прийняла жодних дій для погашення заборгованості.
Не погоджуючись з висновком суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції у постанові від 20.12.2018 року звернув увагу на наступне.
ОЦІНКА СУДОМ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ФАКТИЧНИХ ОБСТАВИН, ЗАСТОСУВАННЯ ПОЛОЖЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ТА ПРИНЦИПІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ В ДАНІЙ СПРАВІ
Статтею 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання
Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочину, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідна норма Конвенції міститься у статті 33 Конституції України, якою встановлено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Статтею 313 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.
Такі обмеження встановлюються, зокрема, статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», що передбачає підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України. Право на виїзд з України може бути тимчасово обмежено, в тому числі, коли особа ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом.
Відповідно до частин 1, 3 ст. 441 ЦПК України тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов'язань за рішенням, що виконується у виконавчому проваджені.
Обмеження на виїзд боржниці з України являє собою втручання в її право покидати країну, гарантоване пунктом 2 статті 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Тому, Європейський Суд з прав людини розглядає такі питання :
-чи було втручання передбачено законом,
-переслідувало воно одну чи декілька законних цілей і,
-чи було воно необхідним в демократичному суспільстві.
У справі Гочев проти Болгарії (Gochev v.Bulgaria), рішення від 26.11.2009 року (заява № 34383/03), Європейський суд визначив ці загальні стандарти щодо права на свободу пересування
Тимчасове обмеження в праві виїзду за ухилення від виконання зобов`язань має відповідати трьом критеріям:
- ґрунтуватися на національному законі;
- переслідувати одну або декілька легітимних цілей, передбачених у ч. 3 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції;
- відповідати справедливому балансу між правами людини та публічним інтересом, тобто бути пропорційним меті його застосування.
У цій справі Європейський Суд підсумував принципи, що відносяться до оцінки необхідності заходів, яке обмежують свободу пересування наступним чином:
У відношенні пропорційності обмеження, встановленого у зв'язку з неоплаченими боргами, Європейський Суд у пункті 49 цього рішення зазначив, що таке обмеження є виправданим лише настільки, наскільки сприяє досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів (див. рішення Європейського Суду від 13 листопада 2003 року за справою «Напияло проти Хорватії» (Napijalo v. Croatia), скарга N 66485/01, §§ 78 - 82).
Окрім того, навіть якщо міра, що обмежує свободу пересування особи є початково обґрунтованою, вона може стати неспіврозмірною й порушити права особи, якщо автоматично продовжується протягом тривалого часу (див. рішення Європейського Суду за справою «Луордо проти Італії » (Luordo v. Italy), скарга N 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX), рішення Європейського Суду за справою «Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини» (Foldes and Foldesne Hajlik v. Hungary), скарга N 41463/02, § 35, ECHR 2006, рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», § 121)
Надалі у пункті 50 вказаного рішення Європейський Суд з прав людини підкреслив, що у будь-якому випадку влада країни зобов'язана забезпечити те, що порушення права особи залишати його або її країну було від самого початку і протягом всієї тривалості - виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.
Влада не може продовжувати на довготривалі строки заходи, що обмежують свободу пересування особи без регулярної перевірки їх обґрунтованості (див. рішення Європейського Суду у справі «Рінер проти Болгарії», § 124 і рішення Європейського Суду "Фельдеш и Фельдешне Хайлик проти Угорщини", § 35). Така перевірка має, як правило, проводитися судами принаймні, в останній інстанції, оскільки вони забезпечують найкращі гарантії незалежності, неупередженості та законності процедури (див. рішення Європейського Суду від 25 січня 2007 г. у справі «Сіссаніс проти Румунії»), скарга № 23468/02, § 70
Охоплення судової перевірки має дозволити суду взяти до уваги всі фактори, що відносяться до справи, включаючи ті, які стосуються співмірності обмежувального заходу (див. з необхідним змінами рішення Європейського Суду від 23 червня 1981 р. у справі "Ле Конт, Ван Лейвен і Де Мейере проти Бельгії" (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), Series A, N 43, § 60)...".
Поклавши в основу судового рішення подання приватного виконавця, в якому міститься лише перелік дій, які він здійснив в процесі виконання судового рішення, суд першої інстанції не проаналізував фактичні обставини справи в контексті національного та міжнародного законодавства.В даному випадку кредитні зобов’язання забезпечені іпотечним договором - чотирьохкімнатною квартирою в центрі м. Одеси.
За правилами ст.1 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, в тому числі за рішенням суду, яке набрало чинності і підлягає виконанню в примусовому порядку.
Відносно цієї квартири на вирішенні в суді першої інстанції перебуває спір про поділ майна між колишнім подружжям та визнання недійсним договору іпотеки, укладеного між боржницею та банком, у зв`язку з чим приватний виконавець 08.08.2018 року зупинив реалізацію арештованого майна.
Сторона у цивільному процесі не може бути звинувачена у використанні засобів, доступних їй відповідно до національного законодавства (див. рішення від 09.11.2006 року у справі «Білуха проти України», п.64). Тому пред'явлення позову колишнім подружжям до боржниці не може розглядатися як ухилення нею від виконання зобов'язання, забезпеченого іпотечним майном.
Посилання у поданні лише на перелік дій, які здійснив приватний виконавець, пов`язаних з виконанням рішення суду про стягнення боргу, не є підставою для обмеження у праві виїзду боржниці за межі України, оскільки законом не передбачені юридичні санкції у вигляді обмеження у праві виїзду за наявності лише факту невиконання зобов`язання, в даному випадку забезпеченого іпотекою.
Під поняттям «ухилення від виконання зобов'язань, покладених на боржника рішенням, розуміються будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов'язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов'язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об'єктивні обставини (непереборної сили, події тощо), що роз'яснив Верховний Суд України 01 лютого 2013 року при розгляді питань, які виникають в судовій практиці про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України
Оскільки кредитні зобов'язання перед банком забезпечені іпотечним майном, апеляційний суд вказав, що правових підстав вважати, що боржниця ухиляється від виконання судового рішення, немає. Рішення суду підлягає виконанню за правилами Закону України «Про виконавче провадження».
Державний виконавець в поданні не зазначив як тимчасовий виїзд за межі України гарантує повернення боргу і, яким чином цей борг може бути повернуто при застосуванні такого обмеження.
Дійшовши до висновку про відсутність правових підстав за національним законом для обмеження в праві виїзду за межі України, суд апеляційної інстанції врахував те, що боржниця потребує термінового хірургічного втручання, пов'язаного зі станом її здоров'я за межами країни.
Застосовуючи статтю 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду з прав людини, які є джерелом права в Україні, національні суди зобов`язані забезпечити, щоб порушення права особи залишати країну, було виправданим та пропорційним за будь яких обставин.
Влада не може застосовувати довготривалі строки заходів, які обмежують свободу пересування особи, без регулярної перевірки їх обґрунтованості, що повинні здійснюватися судами в останній інстанції (в даному випадку - апеляційним судом) для того, щоб забезпечити гарантії незалежності та неупередженості процедури обмеження права виїзду особи за межі країн
Беручи до уваги те, що національні суди застосовують Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, Протоколи до неї та практику Європейського суду з прав людини як джерело права в України, суд першої інстанції при вирішенні питання про обмеження свободи пересування, в межах своїх дискреційних повноважень, не перевірив критерії для такого втручання, а саме:
- на відповідність національного закону, в якому повинні міститися межі втручання в свободу пересування, в розумінні поняття «закон» Європейським Судом,
- на відповідність цілі втручання - захист прав іншої особи, в даному випадку банку,
-засобам, які використані приватним виконавцем, з урахуванням співмірності цілі втручання застосованим ним заходам, що є необхідним в демократичному суспільстві.
Захищаючи права одних осіб, суд не вправі порушувати права інших осіб.
Тому колегія суддів не погодилась з тим, що суд першої інстанції застосував до боржниці заходи автоматичного характеру без визначення строку дій цих заходів та без обґрунтування виправданості такого втручання в здійснення нею права на свободу пересування без урахування всіх обставин справи, включаючи і ті, що стосуються співмірності обмежувального заходу.
Автоматична, необмежена заборона у праві виїзду за межі країни є порушенням статті 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, скасувавши ухвалу суду першої інстанції з прийняттям нової постанови про залишення без задоволення подання приватного виконавця щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.
З повним текстом постанови апеляційного суду Одеської області можливо ознайомитись в ЄДРСР за посиланням
_03_03.png)
