Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Фадєєнко А.Ф.,
тренер Національної школи суддів України,
суддя апеляційного суду Одеської області у відставці
В квітні 2019 року Приморський районний суд м. Одеси (суддя Абухін Р.Д.) постановив рішення про встановлення факту недостовірності інформації в Інтернет-виданнях та її спростування відносно судді.
Розглянувши позов судді, суд першої інстанції дослідив в рішенні такі важливі питання:
Свобода вираження поглядів гарантується статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод наступним чином:
кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Публікації в Інтернеті підпадають під сферу дії статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та її загальних принципів, але особлива форма цього засобу передачі інформації привела Страсбурзький Суд до прийняття певних обмежень щодо свободи вираження думки в Інтернеті.
Загальні принципи Європейського Суду з прав людини, що стосуються свободи вираження поглядів, застосовуються до публікацій в Інтернеті, викладені в дослідженні Європейського Суду з прав людини: «Інтернет: прецедентна практика Європейського Суду з прав людини», в якому зокрема зазначено, що свобода вираження поглядів, захищена пунктом 1 статті 10 Конвенції, становить необхідну основу демократичного суспільства (див., наприклад, справу «Хендісайд проти Сполученого Королівства» (Handyside до the United Kingdom), рішення від 7 грудня 1976 року).
Обмеження цієї свободи, передбачені у пункті 2 статті 10 Конвенції, повинні тлумачитися вузько. Втручання з боку Держав в здійснення цієї свободи можливе за умови, якщо воно є "необхідним у демократичному суспільстві", тобто згідно з прецедентною практикою Європейського Суду, воно повинно відповідати "нагальній суспільній потребі", бути пропорційним законній меті за змістом п. 2 ст. 10 Конвенції і бути обґрунтовано судовими рішеннями, що містять відповідну і достатню мотивацію.
Суд першої інстанції проаналізував рішення у справі «Редакція газети «Правое дело» і Штекель проти України», в якому Європейський Суд з прав людини при розгляді справи за ст. 10 Конвенції встановив, що, втручання, з приводу якого була подана скарга, не було "передбачено законом", як це вимагається другим пунктом цієї статті, оскільки у відповідний час українське законодавство не надавало захист журналістам, які повторно публікують матеріал з Інтернету.
Вважаючи, що певна свобода розсуду національних властей не є необмеженою і супроводжується європейським контролем, проведеним Судом (справа «Олексій Овчинников проти Росії» (Aleksey Ovchinnikov v. Russia), рішення від 16 грудня 2010 р., п. 51), Європейський Суд з прав людини визнав, що Інтернет як інформаційний і комунікаційний інструмент дуже відрізняється від друкованих засобів масової інформації, особливо у тому, що стосується здатності зберігати та передавати інформацію. Електронна мережа, яка обслуговує мільярди користувачів у всьому світі, не є і потенційно не буде об`єктом такого ж регулювання та засобів контролю. Ризик завдання шкоди здійсненню та використанню прав людини і свобод, зокрема права на повагу до приватного життя, який становлять інформація з Інтернету та комунікація в ньому, є безумовно вищим, ніж ризик, який походить від преси. Таким чином, підходи, які регулюють відтворення матеріалу з друкованих засобів масової інформації та Інтернету, можуть відрізнятися. Останній, безперечно, має коригуватися з урахуванням притаманних цій технології рис для того, щоб забезпечити захист зазначених прав і свобод та сприяння їм (справа «Редакція газети «Правое дело» і Штекель проти України», (Editorial Board of Pravoye Delo and Shtekel v. Ukraine), рішення від 05.05.2011 р., п. 63).
У зв’язку з цим, Європейський Суд з прав людини у цій справі зробив висновок, що відсутність на національному рівні достатньої законодавчої бази, тобто закону, є порушенням вимоги законності, закріпленій в пункті 2 статті 10 Конвенції та в контексті еволютивного тлумачення Суд зазначив, що стаття 10 Конвенції повинна тлумачитися як така, що покладає на Державу позитивний обов`язок щодо встановлення належної нормативно-правової бази для забезпечення ефективного захисту свободи вираження поглядів журналістами в Інтернеті.
Суд першої інстанції встановив, що на протязі майже восьми років Держава Україна позитивний обов`язок щодо встановлення належної нормативно-правової бази для забезпечення ефективного захисту свободи вираження поглядів в Інтернеті не виконала.
В Україні Інтернет не має окремого правового регулювання - спеціального закону: Цивільний кодекс України, Закони України «Про телекомунікації», «Про авторське право і суміжні права», «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в України, «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про захист персональних даних», «Про доступ до публічної інформації» та інші.
Що стосується питання захисту авторитету судової влади від будь-яких зловживань або образливих висловлювань, суд першої інстанції в рішенні зазначив, що Європейський Суд з прав людини неодноразово нагадував, що питання, які стосуються функціонування системи правосуддя, представляють загальний інтерес, та їх обговорення користуються захистом статті 10 Конвенції.
Європейський Суд неодноразово підкреслював особливу роль у суспільстві судової системи, яка є гарантом справедливості, основоположною цінністю правової держави, повинна користуватися довірою суспільства для посиленого виконання своїх функцій (п. 86 справи «Кудешкина против Росии», рішення від 06 лютого 2009 р.).
Таким чином, може виникнути необхідність захисту цієї довіри від деструктивних та переважно необґрунтованих нападок, особливо з урахуванням того, що судді, які стали об`єктом критики, пов`язані зобов`язанням обачності, яке змушує їх утримуватися від надання відповіді (див. Справа «Прагер и Обершлик против Австрії» (Prager and Oberschlick. v. Avstria), рішення від 26.04.1995 р., п. 34).
Якщо єдиний намір при будь-якій формі вираження полягає в образі суду чи членів суду, відповідне покарання може бути виправданим згідно з пунктом 2 статті 10 Конвенції (див. «Скалка проти Польщі» (Skalka v. Poland), рішення від 27.05.2003 р., п. 34).
За прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини серед усіх посадових осіб судді користуються найвищим захистом їх авторитету, та межи їх допустимої критиці найнижчі. Це можливо роз`яснити особливою роллю суддів як гарантів правосуддя, яка повинна вселяти довіру з боку обвинувачених та суспільства в загалі (див. «Фей проти Австрії» (Feу v. Avstria), рішення від 24.02.1993 р., п. 40; «Скалка проти Польщі» (Skalka v. Рoland), рішення від 27.05.2003 р., п. п. 83,86).
Європейський Суд підтримує необхідність розрізняти критику та образу.
У рішенні від 08.11.2018 р. у справі «Narodni List D.D. v. Croatia» Європейський Суд знову нагадав, що потрібно враховувати особливу роль судової влади в суспільстві.
Будучи гарантом справедливості, фундаментальної цінності в державі, врегульованої верховенством права, суд повинен мати довіру громадськості, щоб успішно виконувати свої обов`язки. Тому може виявитися необхідним захистити його від «руйнівних атак, які, по суті, є необґрунтованими». Особливо з огляду на те, що судді, котрих піддали критиці, не можуть відповісти на неї.
Дослідивши фактичні обставини справи в контексті особливостей підходів, які регулюють відтворення матеріалів в Інтернеті, в тому числі повторної публікації, та захисту авторитету судової влади в Інтернеті від будь-яких зловживань або образливих висловлювань, суд першої інстанції встановив, що висловлювання в Інтернет - виданнях відповідачів, які є «руйнівними, необґрунтованими атаками» та не базуються на будь-якому, хоча б мінімальному наборі фактів, дискредитують позивачку.
Ці висловлювання повторені (повторно відображені) в мережі Інтернет шляхом використання HTML (Hyper Text Markup Language - мови розмітки гіпертексту), призначеного для створення Web - сторінок, з використанням конструкцій виділення жирним шрифтом (заголовку), що пов`язаний з іншим текстом, покажчиками - посиланнями, на дискредитуючий контент.
Відсутність належної нормативно-правової бази в національному законодавстві - спеціального закону, щодо правового регулювання свободи вираження поглядів в Інтернеті, в тому числі від повторної публікації матеріалів з Інтернету, позбавило позивачку можливості належним чином захиститися від дифамаційних, «руйнівних, необґрунтованих атак» на національному рівні, які стосувались її професійної діяльності як судді, є порушенням статті 10 Конвенції.
Тому, застосовуючи статтю 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права, суд першої інстанції задовольнив вимоги позивачки про встановлення факту недостовірності інформації в Інтернет-виданнях та її спростування.
_03_03.png)
