Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
«Судебно-юридическая газета» 28 серпня 2019 року
Дмитро Луспеник,
секретар Пленуму Верховного Суду,
Секретар Першої судової палати Касаційного цивільного суду
у складі Верховного Суду,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільного процесу
У серпні 2018 року опубліковано перший аналіз новели Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК), яка має на меті забезпечення єдності судової практики, а саме — розгляд справ Великою Палатою Верховного Суду (ВП ВС).
Йшлося про те, що судова практика зі створенням нового ВС формувалася не на порожньому місці, і тому судді не могли просто оминати ті правові позиції, які були висловлені Верховним Судом України (ВСУ), оскільки, відповідно до статті 360-7 ЦПК 2004 року, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції.
У зв’язку з цим у пункті 7 Перехідних положень нового ЦПК передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
Надання законодавцем такого права лише суду касаційної інстанції не є недосконалістю процесуальних норм, а є тим механізмом, який має забезпечити єдність судової практики, аби позиції суду стали надійними «стовпами» і джерелами судової практики, сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ.
Забезпечення єдності судової практики завжди було пріоритетним у роботі Касаційного цивільного суду (КЦС) у складі ВС.
Після початку діяльності нового ВС, використовуючи надане процесуальними нормами повноваження, КЦС часто звертався до ВП ВС, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. Здебільшого мотиви, з яких КЦС звертався до ВП ВС, знайшли своє аргументоване підтвердження у мотивованих постановах ВП ВС.
Для допомоги суддям і для уніфікації змінених ВП ВС правових позицій ВСУ продовжимо їх аналіз (Частина друга).
У зв’язку з неоднаковими (протилежними) правовими позиціями ВСУ суди по-різному вирішували спори щодо стягнення кредитних коштів, отриманих на підставі підписаної анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг. Унаслідок цього одні суди з посиланням на практику ВСУ виходили з того, що такі Умови є складовою кредитного договору, і стягували не лише тіло кредиту, а й проценти за користування позиченими коштами та штрафні санкції. Інші ж суди (також з посиланням на інші правові позиції ВСУ) не вважали зазначені Умови складовою кредитного договору з відповідними правовими наслідками вирішення кредитного спору.
КЦС не погодився тим висновком ВСУ, що Умови кредитування є складовою кредитного договору, і ухвалою від 27 лютого 2019 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 03 липня 2019 року (справа № 342/180/17, провадження № 14-131 цс 19) погодилась з мотивами КЦС, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові № 6-144 цс 14 від 24 вересня 2014 року. Суд зазначив, що матеріали справи не містять підтверджень, що саме цей Витяг з Тарифів та цей Витяг з Умов розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг. А також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначених в цих документах, що додані банком до позовної заяви, розмірах і порядках нарахування.
За таких обставин надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин, а тому їх не можна вважати складовою кредитного договору.
Аналогічна правова позиція щодо неможливості вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору уже була висловлена. Однак вона стосувалася Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає.
Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з позичальником банк дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», щодо повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.
Nota bene! Напевне, слід звернути увагу й на процесуальну поведінку банку. Так, це повторне направлення КЦС аналогічної справи на розгляд ВП ВС, оскільки попередня справа за касаційною скаргою банку була передана 06 червня 2018 року на розгляд Об’єднаної палати (ОП) КЦС (через різну практику), а 12 вересня 2018 року ОП КЦС передала цю справу на розгляд ВП ВС для відступлення від висновку ВСУ. Проте у цій справі банк відмовився від своєї ж касаційної скарги, напевне, вже знаючи про подібний висновок ВП ВС у схожій справі, яка стосувалася збільшеної позовної давності (справа № 202/26885/13-ц, провадження № 14-491 цс 18 від 06 лютого 2019 року, яка надсилалась по юрисдикції). Тому 13 лютого 2019 року ВП ВС закрила касаційне провадження у справі № 754/13763/15-ц, провадження № 14-438 цс 18). У зв’язку з цим оперативно, 27 лютого 2019 року, КЦС іншу, наведену вище, цивільну справу надіслав на розгляд ВП ВС, проте за касаційною скаргою позичальника, а не банка.
КЦС звернув увагу на те, що ВСУ, не відступаючи від раніше прийнятої правової позиції, що було обов’язковим у силу статті 360-7 ЦПК 2004 року, ухвалював протилежні за змістом судові рішення, які стосувалися припинення поруки після ухвалення рішення про дострокове стягнення кредиту з позичальника і поручителя. Так, в одному випадку ВСУ дійшов висновку, що після ухвалення рішення про стягнення на користь банку кредитної заборгованості з поручителя порука вже не може бути припинена (з урахуванням преюдиційності обставин, згідно з ч. 2 ст. 223 ЦПК 2004 року), а в іншому випадку — може бути припинена, оскільки необхідно по-новому обчислювати строк пред’явлення вимог до поручителя після ухвалення рішення суду.
Для забезпечення єдності судової практики КЦС 20 червня 2018 року направив справу на розгляд ВП ВС для відступлення від висновку ВСУ, яка 31 жовтня 2018 року, розглянувши справу № 202/494/16-ц, провадження № 14-318 цс 18, враховуючи встановлену законодавцем правову природу поручительства, як додаткового (акцесорного) зобов'язання до основного договору та пряму залежність від його умов, відступила від правових висновків, викладених у постановах ВСУ від 26 листопада 2014 року (справа № 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа № 6-1199цс16) про презумпцію чинності поруки та неможливість її припинення на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (ЦК) з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, оскільки таке рішення вже свідчить про закінчення строку дії договору. А тому на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки.
У постанові ВСУ від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-831цс15 суд зробив правовий висновок про те, що третейськими судами не можуть розглядатися справи, що стосуються правовідносин за кредитними договорами, якщо кредит виданий в іноземній валюті, оскільки такі кредитні договори мають елементи публічно-правового характеру.
КЦС вважав, що є підстави для відступлення від такого висновку ВСУ, вказавши на те, що правовідносини, які виникають щодо споживчого кредитування, укладених між фізичною особою та банком, не враховуючи валюту кредитування, регулюються нормами ЦК, мають цивільно-правовий характер, стосуються визначеного кола осіб, тому не можна вважати, що всі правовідносини, що виникають з кредитних договорів, наданих в іноземній валюті, відносяться до публічно-правових. Тобто відносини споживчого кредитування є предметом регулювання законодавства України про захист прав споживачів, а не публічно-правового права. При цьому сторони, укладаючи кредитний договір, маючи необхідний обсяг цивільної дієздатності, досягаючи згоди з усіх істотних умов договору, у тому числі валюти кредитування, діють вільно та на власний розсуд, беруть виключно на себе визначені договором права та обов’язки.
ВП ВС погодилася з позицією КЦС і постановою від 12 грудня 2018 року у справі № 755/11648/15-ц, провадження № 14-336 цс 18 відступила від правового висновку, викладеному у наведеній вище постанові ВСУ, зазначивши таке. На етапі узгодження предмета і умов кредитного договору позичальник та кредитор як рівноправні сторони у правовідносинах та суб’єкти приватного права, діючи вільно, на власний розсуд визначили його істотну умову (ціну договору) у виді грошової одиниці певної держави (іноземна валюта), що, згідно зі статтями 192, 533 ЦК, може використовуватися як засіб розрахунку в Україні, тобто є об’єктом цивільних прав. Тому проведення грошових розрахунків за кредитним договором чи їх нездійснення за умовами такого договору, незалежно від валюти кредитування, свідчить, що такі правовідносини мають суто цивільно-правовий, приватний характер та не можуть бути віднесені до таких, які мають публічно-правове значення, є публічно значимі відносини за наявності лише єдиної ознаки — визначення засобу платежу в іноземній валюті.
Разом з тим слід зазначити, що ВП ВС у цій справі застосувала положення пункту 14 статті 6 Закону України «Про захист прав споживачів», підтвердивши раніше прийняту позицію ВСУ.
Спори щодо визнання іпотечного договору недійсним у разі його укладення одним з подружжя без згоди іншого були одними з найскладніших, унаслідок чого постійно змінювалася судова практика.
Забезпечуючи єдність судової практики та направляючи 06 червня 2018 року справу на розгляд ВП ВС, КЦС вважав за необхідне відступити від правового висновку ВСУ про те, що укладення іпотечного договору без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором (банк), діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоди на вчинення такого правочину другого з подружжя.
ВП ВС погодилася з доводами КЦС і у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/04/17, провадження № 14-325 цс 18 відступила від висновків ВСУ щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16. ВП ВС зазначила, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і, відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК, надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оспорити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов’язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору з добросовісністю ні того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи — контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Nota bene! (Зверніть увагу!) Автоматично зазначені правові висновки ВП ВС не поширюються на спори про визнання іпотечного договору недійсним з підстави відсутності попередньої згоди органу опіки па піклування.
КЦС 13 лютого 2019 року передав справу на розгляд ВП ВС, звернувши увагу на різну судову практику, викладену у тому числі у постановах ВСУ, щодо вимог закону до форми договору банківського вкладу, за умови виконання яких письмова форма цього договору вважається дотриманою. Зокрема, це стосується розгляду справ за позовами банків до вкладників про визнання договорів недійсними (нікчемними) та за позовами вкладників про стягнення коштів за договором банківських вкладів, в яких банки оспорюють дійсність таких правочинів через те, що договори були укладені уповноваженими особами банку, які, зловживаючи службовим становищем, заволоділи коштами вкладників без оформлення реальних договорів банківського вкладу, без внесення договорів до електронних автоматизованих банківських систем і без обліку коштів на банківських рахунках.
ВП ВС у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, провадження № 14-90 цс 19 конкретизувала правовий висновок, викладений ВСУ у постановах від 29 листопада 2017 року № 6-109цс17, від 06 червня 2012 року № 6-17цс12 та від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14. Також Велика Палата зазначила, що суди мають у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи сторін і досліджувати докази стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, враховуючи, що недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.
При цьому, враховуючи, що предметом позову банку є визнання договору банківського вкладу нікчемним, ВП ВС звернула увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі від суду не вимагається визнати такий правочин недійсним (абзац перший частини другої статті 215 ЦК). Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. А за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Тривалий час у судовій практиці існував різний підхід до застосування положень статті 625 ЦК у разі невиконання рішення суду про стягнення коштів. Практика ВСУ була протилежною. КЦС, передаючи 15 січня 2018 року справу на розгляд ВП ВС, зазначив таке. Згідно з правовою позицією ВСУ, викладеною у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, урегульовано Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання (стаття 625 ЦК). КЦС зазначив, що такий висновок ВСУ не відповідає висновку цього ж суду, викладеному у постанові від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-113цс14, згідно з якою відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням.
ВП ВС погодилась з доводами КЦС і у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, провадження № 14-16 цс 18 відступила від висновків ВСУ, викладених у: постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання (стаття 625 ЦК); постанові від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК поширюється на порушення грошового зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п’ята статті 11 ЦК не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов’язальних правовідносин.
ВП ВС також зазначила, що грошове зобов’язання між сторонами про відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди визначене за рішенням суду (вирок суду) саме у гривні. А тому застосування до правовідносин між сторонами статті 625 ЦК не суперечить правовій позиції, сформульованій у постанові ВСУ від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15.
Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, спричиняє порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
На це звернув увагу КЦС, направляючи 29 серпня 2018 року справу на розгляд ВП ВС, зазначивши на необхідності відступлення від правового висновку, викладеному у постанові ВСУ від 02 липня 2014 року № 6-79 цс 14 про те, що незалежно від валюти боргу, валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання, є національна валюта України – гривня. Відтак у національній валюті України підлягають стягненню й інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК, та при застосуванні статті 625 ЦК. Проте тлумачення абзацу першого частини першої статті 1046, абзацу першого частини першої статті 1049 ЦК дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті, а, більше того, цивільним законодавством покладається обов’язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики.
ВП ВС погодилась з доводами КЦС і у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446 цс 18 відступила від наведеного вище правового висновку ВСУ з огляду на таке. Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти — фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК, а також частини першої статті 1049 ЦК належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
У судовій практиці унаслідок протилежних правових позицій ВСУ суди по-різному застосовували положення про позовну давність до вимог про витребування майна. Так, у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16 (господарська юрисдикція) ВСУ дійшов висновку про те, що спірний об’єкт нерухомості вибув із володіння територіальної громади поза її волею, а тому положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна за статтею 388 ЦК не застосовуються. Натомість, у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17 (цивільна юрисдикція) ВСУ дійшов протилежного висновку про те, що до правовідносин, які регулюються статтями 387 і 388 ЦК, позовна давність застосовується і є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Для забезпечення єдності судової практики КЦС 18 квітня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, провадження № 14-183 цс 18 відступила від висновку ВСУ, викладеного у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16 про те, що положення про позовну давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються. ВП ВС виходила з того, що у цивільному законодавстві закріплені об’єктивні межі застосування позовної давності. Вони встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК); (б) опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги. Статті 387 і 388 ЦК не вказують на те, що положення про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих вказаними статтями, а стаття 268 цього кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності.
Також ВП ВС з цього приводу послалася на рішення Європейського суду з прав людини від 18 березня 2008 року в справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04).
Зазначена категорія справ є надзвичайно чутливою і складною для розгляду. Принцип «забезпечення якнайкращих інтересів дитини», закріплений у Конвенції про права дитини 1989 року, вимагає, щоб в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділялась якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3).
Доволі тривалий час у своїй судовій практиці суди застосовували правову позицію ВСУ про те, що згідно з принципом 6 Декларації прав дитини 1959 року малолітня дитина може бути розлучена з матір’ю лише за виняткових обставин.
КЦС не погодився з таким висновком ВСУ, тому 27 червня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження № 14-327 цс 18 відступила від висновків ВСУ, висловлених у постановах: від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування статті 161 СК України (СК) та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов’язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір’ю. ВП ВС зазначила, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини.
Також ВП ВС дійшла висновку про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, застосувавши при цьому рішення Європейського суду з прав людини у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13, а також рішення цього суду від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).
У Частині першій цього Аналізу (№ 10) ми наводили правову позицію ВП ВС, яка зводилася до того, що зобов’язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинне виконуватися щомісяця, тому при розгляді спорів про стягнення пені від суми несплачених аліментів суд повинен з’ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів (постанова від 25 квітня 2018 року у справі № 572/1762/15-ц, провадження № 14-37 цс 18, в якій відступлено від висновку ВСУ, викладеного у постанові № 6-94 цс 15 від 01 липня 2015 року).
Разом з тим судова практика виявила й інші проблемні питання застосування статті 196 СК, тому КЦС 21 листопада 2018 року передав на розгляд ВП ВС подібну справу з метою відступлення від висновку, викладеному ВСУ, з метою чіткого розуміння правової норми, а саме порядку та способу обчислення пені у разі виникнення заборгованості зі сплати аліментів.
ВП ВС погодилася з доводами КЦС і у постанові від 03 квітня 2019 року у справі № 333/6020/16-ц, провадження № 14-616 цс 18 відступила від висновків ВСУ, викладених у постановах: від 02 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16, від 16 березня 2016 року у справі № 6-2589цс15, від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1477цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-300цс16, і зазначила, що пеня за заборгованість зі сплати аліментів нараховується на весь розмір несплачених у відповідному місяці аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення.
Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов’язання не включається до строку заборгованості) та помножити та 1 відсоток. Тобто, заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 %. За цим правилом обраховується пеня за кожним простроченим місячним платежем. Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем.
Інститут судової юрисдикції є фундаментальним з точки зору забезпечення доступності правосуддя у цивільних справах та реалізації повноти судової влади, а також кожному рівних можливостей у здійсненні права на судовий захист.
Саме тому КЦС не погоджувався з висновками ВСУ щодо юрисдикційності спору у кредитних та інших спорах, знайшовши підтримку ВП ВС. Справа щодо юрисдикційності спору щодо страхування 15 серпня 2018 року КЦС була надіслана на розгляд ВП ВС, яка у постанові від 12 вересня 2018 року (справа № 569/96/17, провадження № 14-386 с 18) відступила від сформульованого ВСУ у постанові від 24 лютого 2016 року у справі № 6-1009 цс 15 висновку щодо юрисдикції спору (за позовом страховика потерпілого до фізичної особи, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, а також до страховика цієї особи).
ВП ВС зазначила, що право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів процесуальний закон передбачав незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Тому можливим було пред'явлення позову юридичної особи до фізичної та юридичної осіб стосовно стягнення з них коштів, навіть якщо ці особи не були солідарними боржниками, якими їх вважав позивач. Оскільки позовні вимоги є пов’язаними та мають розглядатися в одному провадженні, так як висновки суду щодо позовної вимоги до відповідача-фізичної особи, винної у настанні страхового випадку, залежать від висновків суду щодо позовної вимоги до відповідача-страховика особи, винної у настанні страхового випадку. Питання про відповідальність кожного з відповідачів має бути вирішене, зокрема, залежно від наявності дійсних договорів страхування, укладених між відповідачами, а також ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду.
Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом одночасно про стягнення зі страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого договором, укладеним з цією особою, ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, а також про стягнення з винної особи суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад ліміт відповідальності її страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб’єктного складу сторін.
Проблематика колізій або конфліктів юрисдикції є досить актуальною для вітчизняної доктрини та судової практики, адже вона безпосередньо пов’язана із дотриманням Україною зобов’язань щодо забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд, передбаченого п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, зокрема таких його елементів, як доступ до суду, належний суд, розумний строк судового розгляду, правова визначеність, а також права на ефективний засіб правового захисту відповідно до ст. 13 ЄКПЛ.
КЦС 06 вересня 2018 року передав на розгляд ВП ВС справу за позовом фізичної особи, іпотекодавця, щодо оскарження дій приватного нотаріуса, яким здійснено державну реєстрацію права власності на іпотечне майно на банком на підставі іпотечного договору.
ВП ВС у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, провадження № 14-435 цс 18 відступила від правових висновків, викладених у постановах ВСУ від 25 квітня 2017 року у справі № 21-3197а16 та ВП ВС від 14 березня 2018 року в справі № 619/2019/17 про те, що у справах про оскарження рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, якими проведено державну реєстрацію права приватної власності на майно на підставі договорів іпотеки спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб’єкт владних повноважень, тому спір є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки зазначена категорія справ відноситься до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто права цивільного, отже має розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб’єктного складу сторін спору.
При цьому встановлено, що спір виник з приводу порушення права власності позивача на квартиру внаслідок дій банку і приватного нотаріуса щодо реєстрації такого права за банком та направлений на перевірку законності дій іпотекодержателя з дотримання порядку звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимоги до приватного нотаріуса мають розглядатися у порядку цивільного судочинства, оскільки вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав є похідними від спору щодо такого майна, як передбачено у частині першій статті 19 ЦПК.
На завершення слід відзначити одну дуже важливу й потрібну судовій практиці правову позицію ВП ВС. Касаційні суди стикнулися з ситуацією, коли у касаційній скарзі містилося посилання на правову позицію ВСУ у певній постанові, з якою касаційний суд не погоджувався і від якої ВП ВС не відступала, але у подібних справах ВП ВС відступила від інших аналогічних правових висновків ВСУ. ЦПК відповіді на таке питання не надавав і слід було роз’яснити цей казус. ВП ВС розтлумачила пункт 7 Перехідних положень нового ЦПК і зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила ВП ВС, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію ВП ВС (справа № 755/10947/17, провадження № 14-435 цс 18; справа № 161/12771/15, провадження № 14-402 цс 18).
_03_03.png)
