Договір довічного утримання є правомірним, якщо не доведено протилежне

Одеським апеляційним судом було розглянуто апеляційну скаргу Б. на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області, яким було встановлено, що Б. звернулась до суду з позовом до Х. про визнання договору довічного утримання недійсним.

В апеляційній скарзі Б. просить рішення суду скасувати, обґрунтовуючи це тим, що договір довічного утримання, а також дані прописки сфальсифіковано і підроблено, в зв’язку з чим рішення підлягає скасуванню.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 11.12.2008 року помер батько сторін по справі –  М., що підтверджується свідоцтвом про смерть. В обґрунтування свого позову Б. зазначила, що вона та відповідачка є рідними сестрами. За життя М. на праві приватної власності належав житловий будинок на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Після смерті  М. відкрилася спадщина, у строк, передбачений діючим законодавством, Б. звернулася до Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області із заявою про прийняття спадщини та отримання свідоцтва про право на спадщину, однак їй було повідомлено про те, що майно вже оформлено за Х.  згідно до договору довічного утримання.

Тобто, вказане нерухоме майно на час відкриття спадщини після смерті М. вже не належало спадкодавцеві, а отже не входить до складу спадщини, оскільки за життя спадкодавець розпорядився належним йому нерухомим майном, шляхом укладення цивільно-правового договору.

Позивачка вважає, що договір довічного утримання, батьком вчинений під впливом обману, у віці 88 років, у вкрай хворобливому стані, такому, що він не міг усвідомлювати значення своїх дій, оскільки вона є єдиним спадкоємцем, яка прийняла спадщину, однак відповідачка порушила її право на спадщину, в зв’язку з чим просила визнати договір довічного утримання недійсним. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області в задоволені позову Б. відмовлено.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу Б., а рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області без змін, Одеський апеляційний суд виходив з наступних підстав.

Відповідно до статей 744, 745 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужував) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відмовляючи в задоволені позову Б. про визнання договору довічного утримання недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних доказів того, що у момент укладення оспорюваного договору довічного утримання, М. не міг розуміти значення своїх дій та не міг ними керувати.

Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Підставою для визнання правочину недійсним, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Пунктом 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснено, що правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

Колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на те, що Б., не наполягала на розгляді поданих клопотань про витребування доказів, а також про призначення у справі посмертної психіатричної експертизи, що свідчить про відсутність зацікавленості позивача у проведенні експертизи по справі та доведенні обставин справи, на які позивач посилалась у позовній заяві.

Погоджуючись з висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційної інстанції встановила, що доводи апеляційної скарги Б. про те, що договір довічного утримання вчинений під впливом обману, є безпідставними, оскільки у відповідності до матеріалів справи, а саме епікризу вбачається, що М. знаходився на стаціонарному лікуванні в ЦРЛ, що не може бути встановлено судом, як факт не усвідомлювання М. значення своїх дій, також посвідчення М., як інваліда 2 групи  є неналежним доказом неспроможності М. під час укладення договору довічного утримання на нерозуміння керування своїми діями.

Крім того з п. 11 договору довічного утримання від 28.11.2008 року вбачається, що сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмежено недієздатними, укладення договору відповідає їх інтересам; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості; договір не є фіктивним чи удаваним правочином, не приховує іншого правочину, спрямований на реальне настання наслідків які обумовлені у ньому.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.

Пресслужба Одеського апеляційного суду